СПРАВА СУСЛОВ ТА БАТІКЯН ПРОТИ УКРАЇНИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «СУСЛОВ ТА БАТІКЯН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SUSLOV AND BATIKYAN v. UKRAINE)

(Заяви № 56540/14 і № 57252/14)

РІШЕННЯ

У текст рішення 16 грудня 2022 року було внесено
зміни відповідно до Правила 81 Регламенту Суду

Ст. 3 (матеріальний і процесуальний аспекти) • Нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження • Твердження про фізичне жорстоке поводження та психологічний тиск під час тримання під вартою не доведені поза розумним сумнівом • Неефективне розслідування у зв’язку із системною проблемою забезпечення оперативного та ретельного розслідування скарг на жорстоке поводження працівників міліції

Ст. 3 (матеріальний аспект) • Таке, що принижує гідність, поводження • Неналежні умови тримання у слідчому ізоляторі

П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) • Відкрите судове засідання • Недопущення публіки • Закритий судовий розгляд справи не обґрунтований вмотивованою ухвалою суду • Апеляційного розгляду було недостатньо для виправлення ситуації

П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) та пп. «b» і «с» п. 3 ст. 6 • Ненадання можливостей, необхідних для підготовки захисту, що суперечило вимогам справедливого судового розгляду справи та рівності сторін

П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) та пп. «с» і «d» п. 3 ст. 6 • Справедливий розгляд справи судом • Видалення із зали судового засідання до закінчення судового розгляду у зв’язку з постійною неналежною поведінкою, попри оголошення попереджень, становило відмову від права бути присутнім під час судового розгляду • Відмова супроводжувалася мінімальними гарантіями захисту у зв’язку з отриманням правової допомоги

П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) та пп. «d» п. 3 ст. 6 • Ненаведення обґрунтування для захисту особи свідків і незаслуховування анонімних свідків під час судового розгляду • Відсутність достатніх врівноважуючих факторів для неявки свідка, показання якого були достатньо вагомими для засудження

П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) та пп. «с» п. 3 ст. 6 • Сукупність різних обмежень права на правову допомогу вплинула на загальну справедливість провадження

П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) • Справедливий розгляд справи судом • Визнання допустимим доказом викривальних показань свідка, які були достатньо вагомими для визнання осіб винними, без розслідування тверджень про чинення на свідка тиску • Спосіб розгляду постійних змін у показаннях міг підірвати загальну справедливість судового розгляду

СТРАСБУРГ

06 жовтня 2022 року

ОСТАТОЧНЕ

06.01.2023

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Суслов та Батікян проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Лятіф Гусейнов (Latif Hüseynov),

Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Арнфінн Бордсен (Arnfinn Bårdsen),

Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy) судді,

та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,

з огляду на:

заяви (№ 56540/14 і № 57252/14), які 07 та 10 серпня 2014 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Вірменії та Російської Федерації, пан Мерабі Отарович Суслов (далі – перший заявник), та громадянин Вірменії, пан Давид Батікович Батікян (далі – другий заявник);

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про декілька скарг за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції щодо судового розгляду справи заявників, скарги другого заявника за статтею 3 Конвенції на стверджуване жорстоке поводження під час тримання під вартою у відділі міліції, ефективність відповідного розслідування та, як стверджувалося, неналежні умови тримання його під вартою в Київському слідчому ізоляторі, а також рішення визнати інші скарги у заяві неприйнятними;

зауваження, подані Урядом держави-відповідача, та зауваження, подані заявниками у відповідь;

коментарі, подані Урядом Вірменії, який скористався своїм правом брати участь у цій справі як третя сторона згідно з пунктом 1 статті 36 Конвенції стосовно першого заявника, а також відсутність у нього подібного бажання стосовно другого заявника;

рішення Російської Федерації не брати участь у цій справі щодо першого заявника;

після обговорення за зачиненими дверима 06 вересня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1.  Справа стосується кримінальної справи щодо заявників, за результатами якої вони були засуджені до довічного позбавлення волі за вчинення вбивства за обтяжуючих обставин: перший заявник – за замовлення вбивства і придбання засобів для його вчинення, а другий заявник – за його вчинення. Заявники стверджували, що судовий розгляд їхньої справи не відповідав багатьом вимогам пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції. Зокрема, вони скаржилися, що недопущення публіки у судові засідання не було обґрунтованим, вони перебували у виснажливих умовах під час засідань, і вони не могли приватно спілкуватися зі своїми захисниками у зв’язку з неналежними умовами у залі суду. Крім того, вони скаржилися, що не змогли допитати багатьох важливих свідків, а показання фактичної дружини другого заявника Р.Н. були отримані із застосуванням тиску. Перший заявник додатково скаржився на його видалення із зали судового засідання під час значної частини судового розгляду. Другий заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, що він зазнав жорстокого поводження у відділі міліції, а ефективного розслідування цього питання на національному рівні проведено не було. Насамкінець, він скаржився на неналежні умови тримання під вартою в Київському слідчому ізоляторі (далі – Київське СІЗО).

ФАКТИ

2.  Заявники народилися у 1963 та 1965 роках відповідно. Першого заявника представляли пан А. Газарян, юрист, який практикує у м. Єреван, та пані О. Сапожнікова, юрист, яка практикує у м. Київ[1]. Другого заявника представляв пан М. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Київ.

3.  Уряд України представляв його Уповноважений на той момент, пан І. Ліщина, а згодом виконувач обов’язків Уповноваженого, пані О. Давидчук.

4.  Факти справи можуть бути узагальнені таким чином[2].

I.     ДОВІДКОВА ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ОСОБИ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

5.  У деяких матеріалах справи на другого заявника посилалися як на «Левіна Давида Борисовича», громадянина Російської Федерації. До грудня 2009 року він представлявся цим іменем згідно з документами, що посвідчували його особу. Однак перевірка відбитків його пальців у російській автоматизованій централізованій системі ідентифікації відбитків пальців, проведена 14 грудня 2009 року, показала повний збіг з відбитками пальців Батікяна Давида Батіковича, громадянина Вірменії, який був визнаний винним у вчиненні подвійного вбивства та якому було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк десять років у Вірменії в 1990 році, та який втік з установи виконання покарань в 1992 році. За результатами проведеного розслідування було встановлено, що згодом другий заявник незаконно отримав російський паспорт і проживав у Російській Федерації та Сполученому Королівстві. У 2002 році його визнали винним у фінансовому шахрайстві та обралипокарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років у Сполученому Королівстві.

II.   ПОДІЇ 02 ЖОВТНЯ 2009 РОКУ

6.  02 жовтня 2009 року близько 14 год 30 хв на вході до торгового центру «Ф.» у м. Київ пролунало декілька пострілів, внаслідок яких співвласник центру Ш.А. і двоє його охоронців були застрелені, а один з працівників – поранений.

7.  Того ж дня у зв’язку зі стріляниною було порушено кримінальну справу. Згідно з твердженнями очевидців у потерпілих стріляли двоє чоловіків, які під’їхали до входу торгового центру на синьому автомобілі. Один з них, який був поранений охоронцями Ш.А., втік на цьому ж автомобілі. Інший переслідував і продовжував стріляти в Ш.А., коли той забіг до торгового центру. Після цього він також втік на проїжджаючому повз автомобілі, пригрозивши водієві С.М. пістолетом. С.М. повідомив про подію працівників міліції, щойно висадив озброєного нападника у вказаному ним місці (поруч з адресою другого заявника). На одній зі знайдених у торговому центрі гільз зрештою були виявлені відбитки пальців другого заявника.

8.  Пізніше того ж дня в дорожньо-транспортну пригоду потрапив синій «Шевроле» зі слідами пострілів. Водій А.О., громадянин Вірменії, отримав декілька вогнепальних поранень, від яких помер, не опритомнівши. Працівники міліції встановили, що А.О. проживав з другим заявником і фактичною дружиною останнього Р.Н. в орендованій квартирі. З автомобіля було вилучено пістолет, низку куль і гільз. Згодом балістичні експерти встановили, що частина куль біля входу до торгового центру була випущена з вилученого з автомобіля пістолета. Сліди від пострілів на автомобілі та кулі, знайдені в тілі А.О., у свою чергу, були випущені з пістолета, вилученого працівниками міліції в одного з вбитих охоронців Ш.А. Крім того, як зрештою було встановлено, на одній з гільз у «Шевроле» були відбитки пальців другого заявника.

9.  Пізно ввечері 02 жовтня 2009 року другий заявник і Р.Н. відвідали родича останньої на Житомирщині, приблизно за 100 км від м. Київ.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ЖОРСТОКЕ ПОВОДЖЕННЯ З ДРУГИМ ЗАЯВНИКОМ ТА ЙОГО фактичною ДРУЖИНОЮ і ВІДПОВІДНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

10.  У ніч з 03 на 04 жовтня 2009 року працівники міліції затримали другого заявника та Р.Н. і доставили їх до Києво-Святошинського ізолятора тимчасового тримання (далі – Києво-Святошинський ІТТ) у м. Боярка. Вони обидва стверджували, що були піддані жорстокому поводженню та погрозам з метою отримати зізнавальні показання другого заявника у вчиненні потрійного вбивства та змусити Р.Н. надати викривальні показання щодо нього.

A.   Щодо другого заявника

11.  Близько місяця другого заявника тримали під вартою в Києво-Святошинському ІТТ. Згідно з його твердженнями під час тримання його під вартою його постійно піддавали жорстокому поводженню, яке включало удари по голові та нирках, а також удушення поліетиленовим пакетом. Він також стверджував, що слідчий погрожував йому жорстоким поводженням з Р.Н. і притягненням її до кримінальної відповідальності як співучасниці. Уряд заперечив проти зазначених тверджень як неправдивих.

12.  05 жовтня 2009 року другий заявник пройшов судово-медичну експертизу в Києво-Святошинському відділі Київського обласного бюро судово-медичної експертизи з метою встановлення наявності у нього тілесних ушкоджень і, у випадку їхнього виявлення, визначення часу та способу їхнього нанесення. Він сказав експерту, що не був підданий жорстокому поводженню. В акті зазначалося, що другий заявник не мав жодних тілесних ушкоджень, окрім декількох старих виразок на ногах і свіжого шраму на лівій руці після операції у зв’язку з інфекційним зараженням пальця.

13.  07 жовтня 2009 року для другого заявника викликали швидку медичну допомогу, як стверджувалося, після того, як він знепритомнів від удушення поліетиленовим пакетом. Згідно із записами швидкої медичної допомоги другому заявнику діагностували абстинентичний синдром і йому була надана допомога.

14.  15 жовтня 2009 року другий заявник зізнався у вбивстві Ш.А. та його охоронців (див. пункт 31).

15.  02 листопада 2009 року, після переведення з Києво-Святошинського ІТТ до Київського ІТТ, другий заявник відмовився від своїх первинних зізнавальних показань та поскаржився, що їх було отримано у результаті фізичного жорстокого поводження та психологічного тиску (див. також пункт 36).

16.  З 08 до 17 листопада 2009 року його знову тримали під вартою у Києво-Святошинському ІТТ, де він, як стверджувалося, зазнав подальшого жорстокого поводження та погроз.

17.  16 березня 2010 року слідчий, у проваджені якого перебувала справа, виділив твердження другого заявника про жорстоке поводження з матеріалів його справи та направив їх до прокуратури Києво-Святошинського району (далі – районна прокуратура) для проведення розслідування. 23 квітня 2010 року районна прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо відповідних працівників міліції, головним чином, посилаючись на заперечення ними застосування будь-якого примусу до другого заявника. Прокурор також зазначив, що в журналі реєстрації Києво-Святошинського ІТТ відсутні записи про скарги або тілесні ушкодження другого заявника після його прибуття туди 04 жовтня 2009 року.

18.  Згідно з твердженнями другого заявника його не повідомили про цю постанову. Він повторив свої твердження про жорстоке поводження під час судового розгляду своєї справи та після нього, але вони були відхилені, оскільки розслідування цього питання вже проводилося (див. також пункт 61).

B.   Щодо Р.Н.

19.  Р.Н. не висувала офіційних скарг на жорстоке поводження працівників міліції. При цьому, хоча Р.Н. багато разів змінювала свої показання, стверджуючи про чинення на неї тиску або другим заявником з метою його виправдання, або слідчим з метою обвинувачення другого заявника, вона неодноразово доводила, що незадокументовано трималися під вартою близько тижня в Києво-Святошинському відділі міліції, де працівники міліції змушували її сидіти на стільці, прикутою до батареї, били її аж до вивиху щелепи, тягнули за волосся, не давали їй відпочити чи поїсти, доки вона не погодилася надати очікувані від неї показання (див. пункти 48, 50, 51, 60 і 69). Протягом близько двох тижнів після цього Р.Н., як стверджувалося, проти її волі тримали під охороною працівників міліції в певному незазначеному приміщенні у м. Біла Церква. Після цього слідчий, як стверджувалося, дав їй гроші і посадив на потяг до м. Санкт-Петербург. Як стверджувалося, це було частиною домовленості між слідчим і другим заявником. Хоча Р.Н. неодноразово наголошувала, що не бажала висувати жодних скарг на працівників міліції, суд першої інстанції направив її твердження до прокуратури для розслідування.

20.  01 липня 2012 року районна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з цим, посилаючись на твердження слідчого, в яких він заперечував застосування будь-якого примусу до Р.Н., а також на відсутність будь-яких скарг від останньої.

IV. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКІВ

A.   Досудове розслідування

21.  Незабаром після затримання другого заявника та Р.Н. в ніч з 03 на 04 жовтня 2009 року з 04 год 00 хв до 06 год 00 хв в його житлі у присутності Р.Н. було проведено невідкладний обшук на підставі винесеної раніше тієї ночі постанови начальника слідчого відділу Києво-Святошинського районного відділу міліції. Зокрема, працівники міліції вилучили деякі документи, що належали А.О., численні пакети із SIM-картами, декілька сумок і GPS-пристрій.

22.  Пізніше 04 жовтня 2009 року, приблизно о 17 год 30 хв, працівники міліції провели «огляд місця події» у житлі другого заявника, змусивши його, як стверджувалося, під тиском підписати письмову заяву про це. Цього разу працівники міліції знайшли та вилучили металевий циліндричний предмет (згодом ідентифікований як глушник для пістолета) та декілька предметів чоловічого одягу (згодом ідентифікованого, як одяг вбивці Ш.А. та його охоронців). Огляд провів слідчий у присутності двох «спеціалістів», інших відомостей наведено не було.

23.  Того ж дня працівники міліції провели особистий огляд другого заявника, за результатами якого вилучили сім мобільних телефонів і тринадцять SIM-карт. Крім того, у нього були взяті змиви з рук, обличчя, вух, волосся та нігтів. Як зазначено у висновку від 19 жовтня 2009 року судово-хімічна експертиза показала, що вони містять залишки вогнепальних пострілів.

24.  У матеріалах справи міститься декілька суперечливих показань Р.Н. від 04 жовтня 2009 року. Під час ранкового допиту як свідка, вона зазначила, що вона та другий заявник переїхали до м. Київ з метою його лікування від наркотичної залежності, що його знайомого А.О., який проживав з ними певний час, двічі відвідували А. та Е., з якими він пішов 02 жовтня 2009 року. Р.Н. також стверджувала, що другий заявник повернувся додому після обіду 02 жовтня 2009 року, він виглядав стурбованим і сказав їй, що А.О. потрапив в дорожньо-транспортну пригоду, і вони мусили їхати. Проте під час наступного допиту як свідка ввечері 04 жовтня 2009 року Р.Н. стверджувала, що другий заявник та А.О. збирали інформацію про Ш.А., вона бачила в квартирі два пістолети і після повернення додому після обіду 02 жовтня 2009 року другий заявник виглядав стурбованим, виправ свій одяг й сказав їй, що вбив Ш.А. і їм необхідно було терміново їхати. Вона також стверджувала, що він зателефонував «Мерабу з Москви» (перший заявник) і сказав: «Все нормально, тільки одна проблема секретарка залишилася там. Папери підписав, печатку поставив». Р.Н. також сказала, що згаданих нею раніше А. та Е. не існувало, і вона сказала про них лише за вказівкою другого заявника. Крім того, 04 жовтня 2009 року (ймовірно у період між двома згаданими допитами) Р.Н. також написала «явку з повинною», зміст якої був подібний до змісту другого допиту.

25.  Увечері 04 жовтня 2009 року було складено протокол затримання другого заявника. У ньому зазначалося, що другий заявник підозрювався у вбивстві трьох осіб, у тому числі двох працівників міліції.[3] Він написав, що хотів мати захисника і ні в кого не стріляв. Він також підтвердив своє бажання мати захисника під час підписання 05 жовтня 2009 року протоколу, в якому зазначалося, що йому були роз’яснені його процесуальні права як підозрюваного.

26.  Під час подальшого допиту як свідка 06 жовтня 2009 року Р.Н. стверджувала, що другий заявник сказав їй, що перший заявник[4] найняв його «виконати роботу». Вона також зазначила, що коли другий заявник повернувся додому після обіду 02 жовтня 2009 року, вона почула якийсь шум, який згідно з його твердженнями був зумовлений тим, що він викинув пістолет у сміттєпровід.

27.  06 жовтня 2009 року слідчий, посилаючись на той факт, що інкримінований другому заявнику злочин[i]передбачав покарання у виді довічного позбавлення волі, призначив йому захисника О.В. Згідно з твердженнями другого заявника він не мав жодних приватних побачень з цим захисником за відсутності працівників міліції. Під час допиту того дня у присутності захисника другий заявник відмовився давати показання та відповідати на запитання.

28.  07 жовтня 2009 року працівник комунальної служби, відповідальної за прибирання комунальної територій біля будинку, в якому другий заявник орендував квартиру, передала працівникам міліції пістолет, який згідно з її твердженнями вона знайшла у сміттєпроводі 03 жовтня 2009 року. Вона пояснила затримку тим, що спочатку віддала пістолет одному з мешканців будинку, який мав віднести його до міліції, але не мав часу. Експерти-балісти встановили, що з цього пістолета були випущенні численні кулі в торговому центрі. Крім того, був складений висновок експерта, в якому зазначалося, що курок містив клітини шкірного епітелію, генетичні ознаки якого збіглися зі зразками другого заявника. Одна з куль у магазині містила відбитки його пальців.

29.  08 жовтня 2009 року було проведено пред’явлення осіб для впізнання, під час якого С.М. впізнав другого заявника як особу, яка погрожувала йому пістолетом і яку він підвозив (див. також пункт 7). Згідно з твердженнями другого заявника С.М. не був переконливим у своїх показаннях. У матеріалах справи також містяться протоколи впізнання від 08 жовтня 2009 року, в яких зазначено, що двоє свідків впізнали другого заявника як особу, яка стріляла в Ш.А., тоді як інший свідок впізнав його як особу, яка розпитувала про Ш.А. та організацію його охорони.

30.  12 жовтня 2009 року другий заявник висловив бажання, щоб його представляла Л.Б., захисник, яку найняли його родичі. Однак наступного дня слідчий залишив без задоволення це клопотання, оскільки Л.Б. були відомі деякі обставини, які мали суттєве значення для розслідування, і вона підлягала допиту як свідок. Однак Л.Б. не допитували як свідка. Також відсутні інші вказівки, як вона могла бути пов’язана з подіями, щодо яких проводилося розслідування. Вона була допущена до провадження як захисник другого заявника більш ніж через три місяці (див. пункт 39).

31.  15 жовтня 2009 року другого заявника допитали як обвинуваченого у присутності захисника О.В. Він зізнався, що разом з товаришем А.О. застрелив Ш.А. та його охоронців. Він стверджував, що вбивства не були умисними. Згідно з його твердженнями А.О. хотів лише налякати Ш.А. або навіть викрасти його[5] з метою повернення значної суми, яку той заборгував певним особам у м. Москва, і він погодився допомогти своєму другові. Як стверджувалося, стріляти почали охоронці Ш.А., коли він та А.О. підійшли до них на вході в торговий центр і наказали Ш.А. та охоронцям не рухатися. Він пояснив, що вони з А.О. не очікували озброєного опору. Однак, щойно охоронці потягнулися до зброї, йому і А.О. довелося стріляти. Ім’я першого заявника у зазначених показаннях не згадувалося.

32.  16 жовтня 2009 року другий заявник повторив ту саму версію подій під час відтворення обстановки та обставин події, проведеного у присутності захисника О.В. Цього разу він додав, що викинув зброю до сміттєпроводу свого будинку.

33.  У різні дати родичі Ш.А. повідомляли працівників міліції, що вони підозрювали першого заявника, який також був їхнім родичем, у замовленні вбивства. Вони стверджували, що перший заявник і Ш.А. конфліктували у зв’язку з їхнім спільним бізнесом, і перший неодноразово погрожував другому вбивством, якщо той не віддасть частину своєї частки в торговому центрі першому. Після смерті Ш.А. перший заявник, як стверджувалося, повторив цю вимогу членам родини.

34.  20 жовтня 2009 року щодо першого заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у замовленні вбивства та винесено постанову про оголошення його в розшук.

35.  22 жовтня 2009 року другому заявнику за його згодою було призначено додаткового захисника О.С. у зв’язку з необхідністю проведення великої кількості слідчих дій.

36.  02 листопада 2009 року слідчий допитав другого заявника як обвинуваченого в присутності його нового захисника О.С. Цього разу він заперечив свою причетність до стрілянини і сказав, що лише допомагав своєму другу А.О. у зборі інформації про Ш.А., оскільки останній нібито заборгував значну суму грошових коштів. Відповідаючи на питання він заперечив, що знав або коли-небудь зустрічався з першим заявником. Він скаржився, що його первинні зізнавальні показання (див. пункт 31) були отримані у результаті фізичного жорстокого поводження та психологічного тиску.

37.  12 листопада 2009 року стосовно другого заявника був складений акт комплексної амбулаторної судової психолого-психіатричної експертизи, яка мала перевірити його осудність та можливість брати участь в судовому процесі. В акті зазначалося, що він відмовився спілкуватися з експертами під запис, оскільки йому не було надано захисника за його вибором. Крім того, він відмовився відповісти, чи мав якісь скарги. Водночас він уточнив, що це не означало, що він їх не мав. В акті експертизи зазначалося, що другий заявник міг брати участь в судовому процесі. Він містив, inter alia, таке твердження:

«Клінічних ознак алкоголізму та наркоманії під час досудового слідства не виявлено».

38.  10 грудня 2009 року додатковий захисник почав представляти другого заявника після подання ним відповідної заяви.

39.  24 лютого 2010 року захисник Л.Б. (див. пункт 30) також була допущена як його представник[6][ii].

40.  25 січня 2011 року другий заявник відмовився від послуг захисників О.В. та О.С. (див. пункти 27 і 35).

41.  Як підтверджено журналами обліку відвідувачів Київського та Житомирського СІЗО, у період з листопада 2009 року до квітня 2011 року слідчий щонайменше двадцять разів відвідував другого заявника під час тримання його під вартою за відсутності його захисників. Згідно з твердженнями другого заявника ці побачення не документувалися і використовувалися, аби чинити на нього тиск.

42.  12 липня 2010 року першого заявника затримали в Російській Федерації, а 18 березня 2011 року видали Україні. Він відмовився давати показання, стверджуючи, що його затримання, тримання під вартою і притягнення до кримінальної відповідальності були незаконними.

43.  У матеріалах справи містяться письмові показання другого заявника від 12 квітня 2011 року, в яких він стверджував, що дізнавшись про видачу першого заявника до України, бажав дати показання стосовно причетності останнього до вбивства Ш.А. і йому не була необхідна присутність його захисника. Згідно з його твердженнями він дав письмові показання під тиском слідчого під час перебування у карцері. Під час його допиту як свідка того дня він зазначив, що зв’язався з першим заявником у липні 2009 року, аби отримати допомогу у стягненні заборгованості з певних людей. Останній, як стверджувалося, попросив його в обмін на допомогу викрасти сина Ш.А., щоб змусити Ш.А. заплатити йому певну суму грошових коштів. Згідно з твердженнями другого заявника він і А.О. мали зібрати всю необхідну інформацію у м. Київ та підготувати план дій, після чого перший заявник мав відправити туди своїх людей. Коли все було готово, до м. Київ приїхали двоє чоловіків – А. та Е. Приблизно за тиждень до стрілянини перший заявник, як стверджувалося, сказав другому заявнику, що Ш.А. погодився сплатити грошові кошти, і у викраденні більше не було необхідності. Другий заявник також зазначив, що коли він випадково відповів на телефонний дзвінок на телефон А.О. 01 жовтня 2009 року, він почув, як перший заявник кричав, що Ш.А. збрехав і перший заявник уб’є його за це. Стосовно подій 02 жовтня 2009 року він стверджував, що А.О. разом з А. та Е. поїхали на його автомобілі. Після стрілянини А. і Е., як стверджувалося, повідомили його, що трапилося, та зникли.

44.  29 липня 2011 року другий заявник у процесуальному статусі свідка, впізнав, зокрема, першого заявника, А.О. та Ш.А. на показаних йому слідчим фотографіях.

B.   Розгляд справи районним судом

45.  У жовтні 2011 року кримінальні справи заявників об’єднали в одну і районний суд розпочав її розгляд. Суд вирішив проводити засідання російською мовою для зручності заявників.

46.  09 листопада 2011 року родичі Ш.А. звернулися до суду з клопотанням про проведення закритого судового розгляду: «прошу врахувати, що в залі судового засідання під час розгляду справи на адресу потерпілих звучать репліки про розправу збоку родичів [першого заявника], які вони сприймають як реальні. Також звертаю увагу суду, що під час судового розгляду справи можуть бути порушені питання, пов’язані з [їхньою] комерційною та сімейною таємницею». Посилаючись на частину другу статті 20 і статтю 52-1 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), а також Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» (див. пункт 89), суд задовольнив це клопотання та продовжив розгляд справи у закритих судових засіданнях. Це було зафіксовано в протоколі засідання, однак письмової ухвали суду постановлено не було.

47.  Під час судового розгляду перший заявник заперечував усі обвинувачення проти нього, тоді як другий заявник визнав лише свою участь у підготовці викрадення сина Ш.А. Показання другого заявника в суді були подібними до його показань від 12 квітня 2011 року (див. пункт 43).

48.  22 лютого 2012 року Р.Н. дала показання у судовому засіданні. Вона клопотала про можливість давати показання або з іншої кімнати за допомогою технічних засобів, або за відсутності другого заявника. Р.Н. обґрунтувала це клопотання «побоюванням за своє життя та здоров’я». Суд першої інстанції вирішив допитати її за відсутності другого заявника. Перший заявник також був відсутній. На той момент він був видалений із зали судового засідання до кінця розгляду справи за неналежну поведінку (див. пункт 58). Р.Н. стверджувала, що другий заявник разом з А.О., як їй здавалося, стежили за сином Ш.А. Стосовно подій 02 жовтня 2009 року, то її єдиним твердженням було, що другий заявник прийшов додому стурбований і сказав їй, що А.О. потрапив в дорожньо-транспортну пригоду й їм необхідно було поїхати. Згідно з твердженнями Р.Н. про стрілянину вона дізналася лише із засобів масової інформації. Вона відмовилася від своїх попередніх показань стосовно вини підсудних як неправдивих та отриманих органами досудового розслідування у результаті жорстокого поводження.

49.  О 19 год 00 хв 22 лютого 2012 року було оголошено коротку технічну перерву, після чого допит Р.Н. продовжився, ймовірно, у присутності щонайменше одного захисника кожного підсудного.

50.  Р.Н. також з’явилася у суді 23 лютого 2012 року. Цього разу вона скаржилася, що другий заявник та його захисник чинили на неї тиск з метою змусити її відмовитися від показань, в яких вона викривала другого заявника, наданих нею під час досудового розслідування. Р.Н. стверджувала, що у січні 2012 року другий заявник погрожував їй по телефону, що знайде її де завгодно, якщо вона не погодиться давати показання на його користь. Як стверджувалося, він надиктував їй очікувані ним показання. Р.Н. надала суду рукописний текст. Попри свої твердження, що вона надала ці показання за власним бажанням, Р.Н. зазначила, що працівники міліції жорстоко поводилися з нею після її затримання в жовтні 2009 року (див. пункт 19).

51.  14 березня 2012 року Р.Н. подала письмову заяву до суду першої інстанції стосовно її бажання «дати правдиві показання» у справі, і вона не могла зробити це раніше у зв’язку з тиском працівників міліції. Зокрема, вона стверджувала, що працівники міліції погрожували змінити її процесуальний статус зі свідка на обвинуваченого, якщо вона не буде співпрацювати. Р.Н. просила суд визнати її попередні показання, в яких вона викривала заявників, недійсними. Вона стверджувала, що не заперечувала давати показання в їхній присутності.

52.  Того ж дня під час судового засідання Р.Н. почувалася погано і сказала, що не могла дати показання. На її прохання викликали швидку медичну допомогу, яка доставила її до Центральної поліклініки Міністерства внутрішніх справ України. Вона пробула там до 21 березня 2012 року на стаціонарному лікуванні гіпертонії.

53.  Також 14 березня 2012 року суд першої інстанції дав вказівку районній прокуратурі розслідувати твердження Р.Н. про тиск працівників міліції та другого заявника. Результати перевірки стверджуваного тиску слідчого невідомі. Стосовно розслідування стверджуваного тиску другого заявника на Р.Н., відповідна наявна в матеріалах справи інформація наведена у пункті 56.

54.  16 березня 2012 року Р.Н. подала іншу письмову заяву до суду, в якій стверджувала, що другий заявник чинив на неї тиск, аби вона дала неправдиві показання про його невинуватість, і її показання під час досудового розслідування були правдивими. Вона стверджувала, що з 10 до 14 березня 2012 року товариш другого заявника тримав її в орендованій квартирі, відібрав у неї мобільний телефон і найняв двох охоронців, які супроводжували її весь час. Р.Н. також стверджувала, що другий заявник телефонував їй із СІЗО та погрожував. Вона запитала, чи могла свої майбутні показання давати з інших приміщень.

55.  21 березня 2012 року районний суд розглянув зазначену заяву та задовольнив клопотання Р.Н. про допит з іншого приміщення. Було вирішено, що вона надаватиме показання по телефону в режимі гучного зв’язку. Другий заявник рішуче заперечив проти цього та висловив бажання залишити засідання. Хоча у задоволенні його клопотання було відмовлено, суд першої інстанції зрештою ухвалив його видалення із зали судового засідання у зв’язку з порушенням порядку (він намагався покинути зал суду, незважаючи на конвой). Один з його захисників також покинув засідання, а іншого було відсторонено у зв’язку з невиконанням розпоряджень головуючого судді. У зв’язку з відсутністю другого заявника Р.Н. погодилася дати показання в залі суду. Вона надала показання, подібні до показань від 04[7] і 06 жовтня 2009 року, в яких викривала заявників (див. пункти 24 і 26). Р.Н. також зазначила, що зазнала жорстокого поводження у відділі міліції. Її скарги були направлені до прокуратури для проведення перевірки.

56.  09 квітня 2012 року Управління Державної пенітенціарної служби України у м. Києві та Київській області повідомило суд першої інстанції, вочевидь у контексті розслідування можливого чинення тиску другим заявником на Р.Н. (див. пункт 54), про відсутність доказів, що він міг телефонувати їй із СІЗО.

57.  04 травня 2012 року показання Р.Н. були зачитані другому заявнику, якому була надана можливість прокоментувати їх.

58.  24 травня 2012 року районний суд постановив ухвалу про видалення першого заявника із зали судового засідання до кінця судового розгляду у зв’язку з численними порушеннями порядку. До постановлення цієї ухвали головуючий суддя щонайменше двадцять п’ять разів оголошував йому попередження у зв’язку з неналежною поведінкою, зокрема він кричав, переривав виступаючих, робив непристойні жести та зневажливі коментарі, ігнорував розпорядження головуючого судді та звертався до свідків на курдському діалекті «курманджі». Першого заявника неодноразово попереджали про ймовірність його видалення із зали судового засідання до закінчення провадження. Двічі, 22 лютого та 21 березня 2012 року, його тимчасово видаляли із зали до кінця судового засідання. В ухвалі про видалення першого заявника із зали судового засідання 24 травня 2012 року суд першої інстанції зазначив, що, незважаючи на численні зауваження та попередження, він не доклав жодних зусиль для виправлення своєї поведінки. Також зазначалося, що на період відсутності інтереси його захисту забезпечувалися обов’язковою присутністю в залі судового засідання його захисника.

59.  З 30 липня до 30 серпня 2012 року експерт Головного бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України проаналізував відеозаписи стрілянини та різноманітних слідчих дій за участю другого заявника. Експерт також особисто оглянув другого заявника, щоб за вказівкою суду першої інстанції встановити, чи міг він бути чоловіком озброєним пістолетом, який переслідував і вбив Ш.А. на відеозаписах. У висновку від 30 серпня 2012 року експерт встановив, що якість відеозапису з торгового центру була надто низької якості, щоб чітко встановити особу злочинця. Проте загальні пропорції обличчя та тіла вдалося ідентифікувати. Також експерт зміг встановити зріст злочинця та довжину його кінцівок. Візуальний огляд другого заявника підтвердив, що його зріст, пропорції обличчя та тіла відповідали особі з відеозапису стрілянини. Крім того, вони мали однакову лінію росту волосся та однакову зачіску. Було визнано дуже правдоподібним, що другий заявник був особою на відеозаписі з торгового центру. Експерт зазначив, що більш точний висновок було неможливо зробити у зв’язку з низькою якістю відео.

60.  У серпні 2012 року Р.Н. подала ще дві заяви до суду першої інстанції, в яких вказала, що її показання, в яких вона викривала другого заявника у стрілянині, були неправдивими та отриманими в результаті жорстокого поводження та тиску працівників міліції. Заяви були складені на території Російської Федерації, одна в присутності захисника, інша – нотаріуса. Р.Н. пояснила, що переїхала до Російської Федерації, аби уникнути протиправного впливу органів досудового розслідування та сім’ї Ш.А., і вона була готова давати подальші показання, але виключно з території Російської Федерації. Вона стверджувала, що для отримання її перших показань у жовтні 2009 року працівники міліції незадокументовано тримали її під вартою протягом декількох тижнів та жорстоко поводилися з нею. Вона також стверджувала, що коли 14 березня 2012 року хотіла дати правдиві показання, слідчий та його колеги зустріли її в коридорі будівлі суду та змусили не робити цього. Згідно з твердженнями Р.Н. навіть коли вона перебувала в лікарні, її відвідував слідчий і продовжував чинити тиск на неї, щоб змусити її підтримати свої попередні показання.

61.  08 листопада 2012 року районний суд визнав першого заявника винним у замовленні вбивства та придбанні засобів для його вчинення, а другого заявника, зокрема, у його вчиненні. Заявникам було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі. Під час встановлення вини другого заявника суд першої інстанції посилався на його зізнавальні показання від 15 і 16 жовтня 2009 року (див. пункти 31 і 32), незважаючи на те, що пізніше він відмовився від них (див. пункт 36). Хоча вирок містив короткий виклад наданих у суді показань другого заявника, в яких він викривав першого заявника та заперечував свою причетність до стрілянини (див. пункт 47), незрозуміло, якою мірою суд першої інстанції посилався на ці показання під час встановлення вини першого заявника. Районний суд послався, зокрема, на показання Р.Н., в яких вона викривала другого заявника та, опосередковано, першого заявника. Суд відхилив як необґрунтовані твердження Р.Н. і другого заявника про жорстоке поводження під час тримання під вартою у відділі міліції, посилаючись на розслідування цих питань прокуратурою.

62.  Суд першої інстанції також послався на показання родичів Ш.А., які доводили, що він багато разів розповідав їм про погрози першого заявника, а також на показання численних друзів, партнерів і співробітників Ш.А. про конфлікт між ним та першим заявником. Суд також послався, inter alia, на надані під час досудового розслідування показання свідків А.І., М.А. та А.А.[8], до яких, як зазначено у вироку, було застосовано заходи безпеки. Вони були вказані як знайомі першого заявника, які, як стверджувалося, відмовилися зустрічатися з ним особисто під час очних ставок. Усі вони стверджували про існування конфлікту між потерпілим і першим заявником. M.A. додатково зазначив, що перший заявник прямо зізнався йому, що організував вбивство Ш.А. Перший заявник доводив, що показання цих трьох свідків були сфабриковані. Він посилався на нотаріально засвідчені показання А.І., М.А. та А.А., які заперечували, що коли-небудь допитувалися або давали показання у відповідному кримінальному провадженні. Перший заявник також поставив під сумнів справжність телеграм, як стверджувалося, надісланих до суду цими свідками з проханням зачитати їхні надані під час досудового розслідування показання з огляду на схожість формулювань, а також той факт, що вони були надіслані з одного поштового відділення з інтервалом в одну хвилину. Його аргументи розглянуті не були.

63.  Крім того, у зв’язку з визнанням другого заявника винним районний суд послався на показання С.М. і двох свідків стрілянини, які були допитані в суді і впізнали його як одного з нападників (див. пункт 29). Суд першої інстанції також послався на показання трьох інших свідків, які під час досудового розслідування впізнали другого заявника як одного з нападників, проте вони не з’явилися у судові засідання. Один з них повідомив суд першої інстанції, що не зміг бути присутнім у засіданнях у зв’язку з проблемами зі здоров’ям. Інший свідок змінив адресу проживання, і працівники міліції не змогли його знайти. Стосовно третього свідка працівники міліції поінформували суд першої інстанції, що до нього було застосовано заходи безпеки, і це могло бути підтверджено відповідними документами.

64.  Районний суд також послався на різні висновки балістичних і дактилоскопічних експертиз, речові докази (див. пункти 7, 8, 22, 28 і 59), а також роздруківки телефонних дзвінків, які свідчили, що заявники регулярно контактували між собою, у тому числі у день вбивства Ш.А. незабаром після стрілянини. Також зазначалося, що експерти проаналізували відеозаписи певних слідчих дій за участю другого заявника, і не виявили в його поведінці ознак чинення на нього тиску.

65.  Першого заявника доставили до суду для оголошення вироку (див. пункт 58). Оскільки в суді він одразу почав вигукувати образливі висловлювання, йому оголосили попередження, що він буде знову видалений із зали, якщо надалі поводитиметься неналежно. Оскільки він продовжив ображати суд, його видалили із зали судового засідання та оголосили вирок за його відсутності.

C.   Апеляційне та касаційне провадження

66.  Обидва заявники оскаржили вирок від 08 листопада 2012 року в апеляційному порядку.

67.  Перший заявник продовжував заперечувати будь-яку причетність до злочину, стверджуючи, що визнання його винним не було обґрунтовано жодними вагомими доказами. Він зазначив, що потерпілий мав серйозні конфлікти з певними іншими особами, які не були встановлені розслідуванням[9]. Він також зауважив, що Ш.А. не звертався до міліції зі скаргами на отримання яких-небудь погроз від нього, і, незважаючи на обов’язок постійно носити бронежилети, охоронці потерпілого не були в них під час стрілянини. На думку першого заявника, це підривало достовірність тверджень, що він погрожував Ш.А. Перший заявник також стверджував, що викривальні показання другого заявника[iii] та Р.Н. щодо нього були отримані під примусом. Перший заявник також доводив, що А.І., М.А. та А.А. були «вигаданими» свідками, з якими ніколи не проводилося очних ставок. Він зауважив, що твердження сторони обвинувачення, що до цих свідків застосовувалися заходи безпеки, були брехнею, оскільки в матеріалах справи не містилося жодного документа, який зазвичай необхідний для застосування заходів безпеки до свідків. До того ж згідно з телеграмами, зачитаними районним судом, особи, які представилися А.І., М.А. та А.А., відмовилися з’явитися у судове засідання у зв’язку з поганим станом здоров’я чи фінансовими труднощами, а не своїм статусом «захищених свідків». Крім того, перший заявник скаржився на численні процесуальні порушення його прав, зокрема, що судовий розгляд проходив у закритих судових засіданнях без належного обґрунтування, і він не мав можливості брати ефективну участь в ньому. Він також скаржився на виснажливі умови у дні проведення судових засідань і на своє видалення із зали судового засідання майже на шість місяців.

68.  Другий заявник також стверджував у своїй апеляційній скарзі про відсутність переконливих доказів його вини. Він повторив твердження щодо жорстокого поводження з ним та Р.Н. Крім того, він скаржився на відмову йому у доступі до захисника на ранніх етапах розслідування та проведення численних слідчих дій без його захисника чи навіть без документування. Він також скаржився, що не міг скористатися допомогою Л.Б., обраного ним захисника. Другий заявник також скаржився, що не зміг допитати низку важливих свідків під час судового розгляду і С.М. відмовився відповідати на певні запитання сторони захисту в суді.

69.  29 березня 2013 року Апеляційний суд Київської області отримав письмову заяву від Р.Н., в якій вона повторила свої твердження про жорстоке поводження під час тримання під вартою у відділі міліції та тиск слідчого (див. пункти 19, 48 і 51). Вона також підтримала свої попередні показання на користь заявників (див. пункти 24, 48, 51 і 60).

70.  22 квітня 2013 року за результатами відкритого засідання апеляційний суд залишив вирок районного суду без змін. Апеляційний розгляд полягав у заслуховуванні усних заяв заявників та їхніх захисників, а також прокурора, розгляді матеріалів справи та дослідженні доводів, наведених в апеляційних скаргах. Апеляційний суд постановив, що рішення суду першої інстанції про проведення закритих судових засідань ґрунтувалося на належних нормах законодавства і було виправданим за цих обставин. Крім того, він встановив, що першого заявника правомірно видалили із зали судового засідання з огляду на його постійну неналежну поведінку. Суд також погодився з висновком суду першої інстанції, що за твердженнями про жорстоке поводження з другим заявником і Р.Н. було проведено належне розслідування та вони були правомірно відхилені як необґрунтовані. Посилаючись на протоколи судових засідань районного суду, апеляційний суд зазначив, що у судовому засіданні С.М впізнав другого заявника як нападника. Він також зазначив, що другого заявника впізнали декілька свідків, і щонайменше двоє з них підтвердили надані під час досудового розслідування показання під час судового розгляду. Апеляційний суд не прокоментував тверджень першого заявника, що показання свідків А.І., М.А. та А.А., надані під час досудового розслідування, були сфабриковані. Було зроблено загальний висновок, що вину заявників було встановлено достатньою кількістю доказів, а порушення їхніх процесуальних прав, яке могло б призвести до несправедливості усього судового розгляду, не було.

71.  Заявники та декілька захисників, які діяли від їхнього імені, подали касаційні скарги по суті повторивши свої попередні аргументи.

72.  13 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – Вищий спеціалізований суд України) залишив без задоволення касаційні скарги за результатами засідання, під час якого присутні у залі заявники, яких представляли їхні захисники, виклали свої усні доводи. Вищий спеціалізований суд України повторив висновки апеляційного суду та постановив, зокрема, стосовно наведеного в касаційних скаргах твердження про неможливість допитати певних свідків у суді, що завжди існували поважні причини для їхньої неявки. Крім того, більшість свідків, які не з’явилися, письмово повідомили районний суд, що підтримували свої надані під час досудового розслідування показання. У будь-якому випадку всі ці показання підтверджувалися речовими та іншими доказами. Стосовно скарги другого заявника на обмеження його права на захист Вищий спеціалізований суд України зазначив, що йому було призначено захисника одразу після його затримання згідно з вимогами законодавства. Було також зауважено, що його представляли більше ніж тринадцять захисників, як призначених, так і найнятих приватними особами, щонайменше по двоє захисників одночасно.

V.   УМОВИ У ДНІ ПРОВЕДЕННЯ ЗАСІДАНЬ

A.   Версія заявників

73.  У дні проведення засідань заявники мусили прокидатися о
06 год 00 хв і після того, як їх виводили з камер, їх зачиняли на декілька годин у маленькій кімнаті для тримання підсудних без меблів разом з кількома десятками інших затриманих, які чекали конвоювання. Приміщення не мало вентиляції та було наповнено сигаретним димом. У дні проведення засідань заявникам не надавалася їжа та вода.

74.  Другий заявник надав показання двох затриманих з Київського СІЗО, які підтвердили наведений опис порядку конвоювання у дні проведення засідань.

75.  Іноді засідання тривали до 22 год 00 хв – 23 год 00 хв, а до кінця дня заявники були голодні та виснажені.

76.  Під час судових засідань вони перебували в кайданках і в клітці або скляній кабіні[10] приблизно за чотири-шість метрів від своїх захисників. Захисник першого заявника поскаржився на такі умови до Міністерства внутрішніх справ України. У відповіді останнього від 08 січня 2014 року зазначалося, що згідно з відповідними нормами до засуджених до довічного позбавлення волі повинні були застосовуватися кайданки під час кожного виведення з камери. Крім того, у листі вказувалося, що для спілкування із захисником під час засідання, підсудний мав звернутися до охоронця, який, як правило, надавав йому можливість це зробити, з дозволу головуючого судді та зазвичай під час перерви.

77.  Згідно з твердженнями другого заявника декілька разів у період з червня до жовтня 2012 року[11]засідання призначалися щодня або з одноденною перервою.

B.   Версія Уряду

78.  Середня тривалість кожного засідання становила від чотирьох до шести годин. Лише декілька разів вони проводилися у неробочий час: наприклад, 01 лютого 2012 року засідання тривало з 14 год 00 хв до 22 год 40 хв. Уряд також стверджував без наведення додаткових відомостей, що засідання 22 лютого та 21 березня 2012 року тривали у неробочий час. Після кожного такого засідання відбувалася семиденна перерва.

79.  Уряд зазначив, що згідно з чинними положеннями законодавства у дні засідань заявникам видавалися сухі пайки. Уряд посилався на лист, надісланий його Уповноваженому Департаментом з питань виконання кримінальних покарань 28 січня 2021 року, згідно з яким у Київському СІЗО вівся спеціальний Журнал обліку видачі продуктів особам, які відбувають за його межі, і кожен затриманий повинен був поставити підпис у ньому щоразу, коли отримав сухий пайок. Проте Суду не було надано жодних витягів зі згаданого журналу.

VI. УМОВИ ТРИМАННЯ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ В КИЇВСЬКОМУ СІЗО

80.  Другий заявник тримався під вартою у Київському СІЗО протягом таких періодів:

- з 17 листопада 2009 року до 03 травня 2010 року;

- з 30 квітня 2011 року до 19 червня 2013 року;

- з 26 жовтня 2013 року до 24 лютого 2014 року[12].

A.   Версія другого заявника

81.  Другого заявника тримали у п’яти різних камерах площею близько 8 кв. м кожна, в яких розміщувалося четверо ув’язнених. Наявні меблі обмежувалися двома двоярусними ліжками. Природного освітлення та вентиляції практично не було. Єдиним джерелом штучного освітлення була тьмяна електрична лампочка над дверима, яка була увімкнена вдень і вночі. Туалет відокремлювався від житлової зони лише перегородкоювисотою один метр.

82.  Другий заявник подав чотири кольорові фотографії, як він стверджував, своєї камери у Київському СІЗО. Усі фотографії були зроблені при денному освітленні під однаковим кутом, на них була зображена невелика камера з двома двоярусними ліжками, розділеними простором менше одного метра. Посередині було досить велике вікно, нижня третина якого була закрита непрозорим захисним екраном, а решта – металевими ґратами, що пропускали світло. Навпроти вікна була полиця для зберігання їжі. Як додаткове місце для зберігання їжі ув’язнені використовували одне з чотирьох ліжок, яке, вочевидь, було вільним.

83.  Другий заявник також подав показання двох своїх співкамерників, які підтверджували його версію.

B.   Версія Уряду

84.  Згідно з інформацією Уряду другий заявник тримався у восьми різних камерах площею приблизно від 7 до 9 кв. м. Скільки ув’язнених розміщувалося в цих камерах не уточнювалося.

85.  Камери були обладнані всіма необхідними меблями, а туалет був відокремлений від житлової зони. У камері був хороший доступ до природного та штучного освітлення, а також належна система вентиляції.Температура і вологість відповідали встановленим нормам. Ув’язнені мали доступ до лазне-пральних приміщень раз на тиждень.

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

I.     УМОВИ ТРИМАННЯ

86.  Відповідні положення національного законодавства щодо побутових умов в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах наведено, зокрема, в рішенні у справі «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, пункти 54 – 56, від 30 січня 2020 року).

87.  У доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за 2012 рік під назвою «Моніторинг місць несвободи в Україні: стан реалізації національного превентивного механізму», Київське СІЗО критикується за «неналежні санітарні умови для тримання осіб, які прямують транзитом», «системи водопостачання і водовідведення у неналежному технічному стані», «надмірну вологість та ураженість стін грибком», «санвузли камерних приміщень у неналежному стані та відсутність напівавтоматичного зливу води»
(с. 82 – 83).

88  Відповідні положення щодо харчування затриманих, зокрема в дні проведення засідань, наведені в рішенні у справі «Андрій Яковенко проти України» (Andrey Yakovenko v. Ukraine), заява № 63727/11, пункт 69, від 13 березня 2014 року).

II.   ПУБЛІЧНИЙ ХАРАКТЕР РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

89.  Деякі відповідні положення законодавства у редакції, чинній на момент подій, наведені в рішенні у справі «Шагін проти України» (Shagin v. Ukraine), заява № 20437/05, пункти 40 – 44, від 10 грудня 2009 року). Зокрема, стаття 42 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) передбачала постановлення вмотивованої ухвали суду у випадку проведення закритого судового розгляду. Крім того, стаття 52-1 КПК України передбачала застосування заходів безпеки до учасника кримінального судочинства у разі загрози його життю, здоров’ю, житлу чи майну.

ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

90.  Відповідні витяги з доповіді Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 09 до 21 жовтня 2013 року (CPT/Inf (2014) 15) наведені в рішенні у справі «Борзих та інші проти України» [Комітет] (Borzykh and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 5353/14 та 2 інші заяви, пункт 12, від 25 червня 2020 року).

ПРАВО

I.      ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

91.  Беручи до уваги схожість фактичних та правових обставин, Суд вважає, що ці дві заяви слід об’єднати згідно з пунктом 1 Правила 42 Регламенту Суду).

II.    СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ у зв’язку зі СТВЕРДЖУВАНим ЖОРстоким ПОВОДЖЕННЯм З ДРУГИМ ЗАЯВНИКОМ

92.  Другий заявник стверджував, що його піддали жорстокому поводженню та психологічному тиску у відділі міліції, а ефективного розслідування за його скаргами у зв’язку з цим проведено не було. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A.   Прийнятність

93.  Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B.   Суть

1.    Стверджуване жорстоке поводження з другим заявником

(a)  Аргументи сторін

94.  Другий заявник стверджував, що під час тримання його під вартою в Києво-Святошинському ІТТ він був підданий фізичному жорстокому поводженню, яке складалося з ударів по голові та нирках і удушені поліетиленовим пакетом. Він також доводив, що після затримання був позбавлений правової допомоги, а також не мав інших гарантій недопущення насильства працівників міліції. Він заперечив проти достовірності акту його судово-медичного обстеження від 05 жовтня 2009 року (див. пункт 12), оскільки він був складений бюро судово-медичної експертизи, розташованим у тому ж районі, що й відділ міліції, працівники якого, як стверджувалося, жорстоко поводилися з ним. Другий заявник також вказав, що 07 жовтня 2009 року йому викликали швидку медичну допомогу (див. пункт 13), як стверджувалося, після того, як він знепритомнів від удушення поліетиленовим пакетом. Посилаючись на акт комплексної експертизи від 12 листопада 2009 року (див. пункт 37), він доводив, що записи швидкої медичної допомоги стосовно наявності у нього абстинентичного синдрому були неправдивими.

95.  Другий заявник також стверджував, що був підданий постійному психологічному тиску, поки його фактичну дружину Р.Н. незадокументовано тримали під вартою без жодних гарантій, які б забезпечили її фізичну цілісність або процесуальні права. Згідно з його твердженнями слідчий пообіцяв звільнити її та допомогти їй виїхати з України, якщо він погодиться дати показання, які від нього очікувалися (див. пункт 19).

96.  Уряд стверджував, що другий заявник не навів достовірних тверджень про жорстоке поводження, і доводив, що доказів на підтримку його скарг не було.

(b)  Оцінка Суду

97.  Суд посилається на загальні принципи, повторені, inter alia, в рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 88, ЄСПЛ 2015). Зокрема, твердження про жорстоке поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, мають підтримуватися відповідними доказами. Для оцінки цих доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом», але додає, що така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.

98.  Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що твердження другого заявника про фізичне жорстоке поводження не були підтримані задокументованими доказами. Судово-медичне дослідження від 05 жовтня 2009 року не виявило у нього жодних тілесних ушкоджень (див. пункт 12). Хоча другий заявник критикував відповідний акт, він не уточнив, які, на його думку, висновки той мав би містити. Отже, Суд не має підстав ставити під сумнів зазначений у акті висновок, що 05 жовтня 2009 року другий заявник не мав тілесних ушкоджень. Однак цей висновок не має великого значення для оцінки його тверджень про тривале жорстоке поводження, яке продовжувалося після вказаної дати. Крім того, як зауважив Суд у своїй практиці, самої лише відсутності тілесних ушкоджень недостатньо, аби підірвати правдоподібність скарги на жорстоке поводження, оскільки деякі методи застосування сили не залишають на тілі потерпілого жодних слідів. І, звичайно, наслідки будь-яких погроз або навіть будь-яка інша форма протиправного поводження, не пов’язаного із застосуванням фізичного насильства, у будь-якому випадку не залишили б жодних видимих слідів (див. рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine), заява № 10705/12, пункт 80, від 18 червня 2015 року з подальшими посиланнями).

99.  Суд бере до уваги протиріччя, на яке вказав другий заявник, між записами швидкої медичної допомоги від 07 жовтня 2009 року, згідно з якими того дня він потребував медичної допомоги у зв’язку з абстинентичним синдромом, і актом комплексної амбулаторної судової психолого-психіатричної експертизи від 12 листопада 2009 року, згідно з яким під час досудового розслідування у нього не було виявлено клінічних ознак наркотичної залежності (див. пункти 37 і 94). Однак це протиріччя не дає достатньо підстав для будь-яких фактологічних висновків, особливо з огляду на те, що деякі матеріали справи свідчать, що він дійсно міг мати проблеми з наркотичною залежністю (див. пункт 24).

100.  Суд пам’ятає беззаперечний факт, що цивільна дружина другого заявника Р.Н. перебувала під повним контролем працівників міліції протягом двох-трьох тижнів після затримання її та другого заявника 04 жовтня 2009 року (див. пункти 10 і 19). Хоча вона не подала жодних офіційних скарг, вона постійно стверджувала, навіть коли давала показання, в яких викривала другого заявника, що була піддана фізичному насильству працівників міліції (див. пункти 19, 48, 50, 51, 60 і 69). Однак недостатньо доказів для висновків про можливий психологічний тиск на другого заявника у зв’язку з цим.

101.  З огляду на наведене і застосувавши критерій доведеності «поза розумним сумнівом», Суд не вбачає порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

2.    Стверджуване непроведення ефективного розслідування

(a)  Аргументи сторін

102.  Другий заявник стверджував, що не було докладено серйозних зусиль для розслідування його твердження про жорстоке поводження та психологічний тиск. Зокрема, він зауважив, що була затримка у порушенні кримінальної справи: хоча він вперше висунув цю скаргу 02 листопада 2009 року, розслідування не розпочиналося до 14 березня 2010 року. Другий заявник також стверджував, що не мав доступу до матеріалів розслідування.

103.  Уряд доводив, що національні органи влади вжили усіх розумних заходів для розслідування цього питання, і відсутність сприятливих для другого заявника результатів не означала, що розслідування було неефективним.

(b)  Оцінка Суду

104.  Суд повторює, що якщо особа висуває небезпідставну скаргу або достовірні твердження, що її було піддано поводженню, яке суперечило статті 3 Конвенції, під час перебування під контролем представників держави, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в... [цій] Конвенції», за своєю суттю вимагають проведення ефективного офіційного розслідування (див., серед багатьох джерел, рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, і «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 131, ЄСПЛ 2000-IV). Яким би не був спосіб розслідування, органи державної влади повинні діяти одразу ж після подання офіційної скарги. Навіть якщо, власне кажучи, скарга не була подана, розслідування має бути розпочате, якщо існують достатньо чіткі ознаки застосування жорстокого поводження (див., наприклад, рішення у справі «Стеван Петровіч проти Сербії» (Stevan Petrović v. Serbia), заяви № 6097/16 і № 28999/19, пункт 108, від 20 квітня 2021 року з подальшими посиланнями). Розслідування має бути достатньо широким, щоб дозволити органам досудового розслідування взяти до уваги не лише дії представників держави, які безпосередньо застосовували силу, але й усі супутні обставини (див., mutatis mutandis, рішення у справі «А.П. проти Словаччини» (A.P. v. Slovakia), заява № 10465/17, пункт 71, від 28 січня 2020 року).

105.  Суд встановив, що небажання органів державної влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг на жорстоке поводження працівників міліції становило системну проблему в Україні у розумінні статті 46 Конвенції (див. рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173 – 180, від 15 травня 2012 року). З огляду на обставини скарги другого заявника у цій справі і свою попередню практику Суд вважає, що це ще один приклад такого незабезпечення оперативного та ретельного розслідування.

106.  Суд зазначає, що другий заявник вперше поскаржився на жорстоке поводження 02 листопада 2009 року, тобто одразу після його переведення з Києво-Святошинського ІТТ до іншої установи (див. пункт 15). Вбачається, що на цю скаргу не було відповіді понад чотири місяці, доки 16 березня 2010 року її не направили до прокуратури (див. пункт 17). Подальше розслідування на національному рівні, головним чином, складалося з допиту відповідних працівників міліції, чиї показання були прийняті беззаперечно. Ніколи не вважалося за необхідне допитати самого другого заявника або провести які-небудь слідчі дії з метою перевірки його тверджень.

107.  Отже, Суд вважає, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ у зв’язку з УМОВами ТРИМАННЯ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА під вартою у КИЇВСЬКОМУ СІЗО

108.  Другий заявник також скаржився, що умови тримання його під вартою в Київському СІЗО були несумісними зі статтею 3 Конвенції.

A.   Прийнятність

109.  Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B.   Суть

110.  Посилаючись на свій опис умов тримання від вартою у Київському СІЗО (див. пункти 81 – 83), другий заявник стверджував, що вони не відповідали стандартам Конвенції.

111.  Уряд, який підтримав свій виклад (див. пункти 84 і 85), стверджував, що ці умови відповідали вимогам законодавства.

112.  Суд зазначає, що відповідні принципи його практики були викладені, наприклад, в рішенні у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC], заява № 7334/13, пункти 137 – 141, від 20 жовтня 2016 року)

113.  У цій справі Уряд не вказав, скільки ув’язнених фактично трималося у камерах з другим заявником, і не спростував його твердження щодо цього або щодо розміру камер (див. пункти 81 і 84). За цих обставин Суд не може не приділити увагу твердженням заявника і доходить висновку, що протягом декількох періодів тримання його під вартою у Київському СІЗО з листопада 2009 року до лютого 2014 року він перебував у камері, в якій на нього припадало від 1,75 кв. м до 2,25 кв. м особистого простору, що значно менше мінімального стандарту у 3 кв. м у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 110).

114.  Суд також зауважує, що він уже встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з браком доступного заявникам особистого простору та іншими аспектами неналежних побутових умов тримання під вартою у Київському СІЗО стосовно періоду часу, коли там тримався другий заявник у цій справі (див. перелік справ у додатку до рішення у справі «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, від 30 січня 2020 року).

115.  Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

116.  З цього випливає, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання під вартою у Київському СІЗО.

IV.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ у зв’язку з проведенням ЗАКРИТОГО СУДового розгляду

117.  Заявники скаржилися на проведення закритого судового розгляду їхньої справи усупереч статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«1.  Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення... Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя...»

A.   Прийнятність

118.  Суд зазначає, що ця частина заяв не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B.   Суть

1.    Аргументи сторін

119.  Заявники стверджували, що рішення про проведення закритого судового розгляду не було вмотивованим чи обґрунтованим. Вони доводили, що твердження родичів потерпілого про отримання ними погроз не ґрунтувалися на жодних доказах, і в будь-якому випадку відповідні особи вже перебували під захистом. Не було пояснено необхідність недопущення публіки за цих обставин. Так само посилання родичів на можливе посягання на їхню комерційну чи сімейну таємницю було сформульовано нечітко і не вимагало проведення закритого судового розгляду. Жодна конфіденційна інформація стосовно них ніколи не розглядалася. Заявники також зазначали, що не було постановлено жодної письмової ухвали про недопущення публіки, і було неможливо її оскаржити.

120.  Уряд стверджував, що недопущення публіки у справі заявників було необхідним і виправданим заходом, який не мав негативного впливу на їхні права.

2.    Коментарі Уряду третьої сторони стосовно першого заявника

121.  Уряд Вірменії стверджував, що рішення про проведення закритого судового розгляду було формальним і необґрунтованим. Він зауважив, що національні суди не розглянули альтернативних, менш суворих заходів, таких як недопущення публіки у певні засідання, під час яких розглядалися конфіденційні документи.

3.    Оцінка Суду

(a)  Загальні принципи практики

122.  Проведення публічного судового розгляду є основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції. Забезпечуючи прозорість відправлення правосуддя, гласність сприяє реалізації мети пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме: справедливого судового розгляду, гарантування якого є одним з основоположних принципів кожного демократичного суспільства у розумінні Конвенції. Однак існують винятки з вимоги проведення публічного судового розгляду. Так, чітко дозволяється недопущення преси і публіки протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. Крім того, згідно зі статтею 6 Конвенції іноді може виникнути необхідність в обмеженні відкритого і публічного характеру провадження, наприклад, з метою забезпечення захисту свідків чи нерозголошення інформації про них, або з метою сприяння вільному обміну інформацією та поглядами під час відправлення правосуддя. У будь-якому випадку перед недопущенням публіки під час кримінального провадження національний суд повинен зробити конкретний висновок про необхідність недопущення публіки для захисту вагомого суспільного інтересу, і повинен обмежити закритість процесу тією мірою, яка необхідна для захисту цього інтересу. Це має значення для визначення, чи було рішення про проведення закритого судового розгляду кримінальної справи сумісним з правом на публічний судовий розгляд за статтею 6 Конвенції, а також чи було забезпечено баланс між міркуваннями стосовно суспільного інтересу і необхідністю відкритості, чи були усі докази відкриті стороні захисту та чи було провадження у цілому справедливим (див. рішення у справі «Бошкоскі проти Північної Македонії» (Boshkoski v. North Macedonia), заява № 71034/13, пункт 39, від 04 червня 2020 року з подальшими посиланнями на практику).

123.  Суд також зазначив у своїй практиці, що, хоча загальна справедливість судового розгляду є всеохоплюючим принципом за статтею 6 Конвенції, (не)порушення права відповідача на публічний судовий розгляд vis-à-vis недопущення публіки і преси не обов’язково пов’язане з існуванням якої-небудь фактичної шкоди здійсненню відповідачем інших його процесуальних прав, у тому числі прав, захищених пунктом 3 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Кілін проти Росії» (Kilin v. Russia), заява № 10271/12, пункт 111, від 11 травня 2021 року).

(b)  Застосування зазначених принципів у цій справі

124.  Суд зазначає, що, хоча українське законодавство вимагало, щоб будь-який відхід від принципу публічного судового розгляду було виправдано вмотивованою ухвалою суду (див. пункт 89), у цій справі районний суд ухвалив проведення закритого судового розгляду без постановлення такої ухвали (див. пункт 46). Він просто задовольнив клопотання родичів потерпілого про недопущення публіки, яке ґрунтувалося, як вони стверджували, на міркуваннях безпеки та конфіденційності. По-перше, родичі потерпілого посилалися на присутність у судовому залі деяких родичів першого заявника, які, як стверджувалося, погрожували їм помстою. Суд першої інстанції міг би відреагувати на таку проблему, закликавши відповідних осіб до порядку або видаливши їх із зали судового засідання, замість повного закриття судового розгляду для публіки. По-друге, потерпілі стверджували, що «під час судового розгляду справи можуть бути порушені питання, пов’язані з [їхньою] комерційною та сімейною таємницею». Ця необхідність забезпечення конфіденційності була сформульована нечітко. Навіть припустивши, що існували які-небудь підстави для цього, вони могли стосуватися виключно окремих засідань або процесуальних заходів, але не усього судового розгляду.

125.  З цього випливає, що перед недопущенням публіки до судового розгляду районний суд не дійшов конкретних висновків стосовно необхідності закриття судового розгляду для захисту вагомого суспільного інтересу, і не обмежив закритість процесу мірою, необхідною для захисту такого інтересу (див. згадане рішення у справі «Бошкоскі проти Північної Македонії» (Boshkoski v. North Macedonia), пункт 50).

126.  Жоден із зазначених недоліків не був розглянутий апеляційним судом в його ухвалі, якою він залишив без змін вирок суду першої інстанції (див. пункт 70). Стосовно публічного розгляду справи апеляційним судом і Вищим спеціалізованим судом України, то він сам собою не був достатнім для виправлення ситуації, оскільки перегляд на цих стадіях був обмеженим, зокрема свідки не заслуховувалися особисто, а слідчі дії безпосередньо не проводилися (див. пункти 48 – 50, 53, 59, 63, 70 і 72, і для порівняння з практикою Суду див. згадане рішення у справі «Шагін проти України» (Shagin v. Ukraine), пункт 66).

127.  Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з непроведенням публічного судового розгляду у справі заявників.

V.   СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ у зв’язку з НЕСПРАВЕДЛИВістю СУДОВого РОЗГЛЯДу

128.  Заявники також скаржилися, що судовий розгляд їхньої справи не відповідав гарантіям пункту 1 і підпунктів «b», «c» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ...який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3.  Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(b)  мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c)  захищати себе особисто...;

(d)  допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...»

129.  Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції становлять конкретні складові права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд розгляне скарги заявників, до яких вони застосовуються, за цими положеннями загалом (див., наприклад, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC], заява № 22978/05, пункт 169, ЄСПЛ 2010). Основне завдання Суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції полягає в оцінці загальної справедливості кримінального провадження (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 50541/08 та 3 інші заяви, пункт 250, від 13 вересня 2016 року).

A.   Скарги першого заявника

1.    Видалення із зали судового засідання, стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту та відсутні свідки

130.  Перший заявник скаржився, що його видалення із зали судового засідання протягом значної частини судового розгляду було порушенням його прав за пунктом 1 і підпунктами «c» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції. Він також скаржився за пунктом 1 і підпунктами «b» і «c» пункту 3 статті 6 Конвенції на незабезпечення йому належних можливостей для підготовки свого захисту, та неможливість ефективно брати участь у судовому розгляді у зв’язку з виснажливими умовами у дні проведення засідань та неналежними умовами у залі суду. Перший заявник також скаржився на неможливість допитати багатьох свідків сторони обвинувачення, зокрема, А.І., М.А. та А.А., показання яких, надані під час досудового розслідування, він вважав підробленими.

(a)  Прийнятність

131.  Суд зазначає, що ця частина заяви першого заявника не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b)  Суть

(i)    Видалення із зали судового засідання (пункт 1 та підпункти «с» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1)   Доводи сторін і коментарі Уряду третьої сторони

132.  Перший заявник стверджував, що його видалення із зали судового засідання було необґрунтованим і непропорційним. Він доводив, що суд першої інстанції вирішив покарати його за те, що суд вважав неналежною поведінкою, без розгляду причин для такої поведінки. Заявник стверджував, зокрема, що йому часто доводилося підвищувати голос просто для того, щоб його почули, з огляду на значну відстань між кліткою та столом його захисника. Він також доводив, що його емоційна поведінка була спричинена повним розчаруванням у зв’язку з, як стверджувалося, необґрунтованими кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти нього.

133.  Уряд зауважив, що видаленню першого заявника із зали судового засідання передувало декілька попереджень, незважаючи на які він продовжував свою неналежну поведінку.

134.  Уряд Вірменії подав зауваження, подібні до поданих першим заявником. Він наголосив, що, незважаючи на можливе виправдання видалення першого заявника із зали судового засідання його поведінкою, суд першої інстанції мав спочатку належним чином проаналізувати його пояснення та аргументи.

(2)   Оцінка Суду

‒   Загальні принципи практики

135.  Згідно з усталеною практикою Суду ні буква, ні дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб бути ефективною для цілей Конвенції, відмова брати участь у провадженні повинна бути однозначно встановлена і супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними її значущості. До того ж відмова не повинна суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу (див. рішення у справі «Сейдович проти Італії» [ВП] (Sejdovic v. Italy) [GC], заява № 56581/00, пункт 86, ЄСПЛ 2006-II).

136.  Перед тим, як обвинувачений може вважатися таким, що своєю поведінкою за мовчазною згодою відмовився від важливого права за статтею 6 Конвенції, має бути доведено, що він міг у розумних межах передбачити наслідки відповідної поведінки (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Джоунз проти Сполученого Королівства» (Jones v. the United Kingdom), заява № 30900/02, від 09 вересня 2003 року).

137.  Суд також постановляв, що для належного провадження судочинства дуже важливо, щоб у залі судових засідань дотримувалися принципи гідності, порядку та норми етикету як характерні риси судового провадження. Злісне недотримання підсудним елементарних стандартів належної поведінки жодним чином не може і не повинно допускатися. Проте, коли поведінка заявника може бути такою, що виправдовує його видалення та продовження судового розгляду за його відсутності, головуючий суддя зобов’язаний встановити, що заявник міг у розумних межах передбачити наслідки його триваючої поведінки до ухвалення рішення про його видалення із зали судового засідання (див. рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункти 176 і 177, від 22 травня 2012 року). Крім того, важливим питанням було, чи міг захисник заявника здійснювати право на захист за відсутності заявника (див. рішення у справі «Маргуш проти Хорватії» [ВП] (Marguš v. Croatia) [GC], заява № 4455/10, пункт 90, ЄСПЛ 2014 (витяги)).

‒   Застосування зазначених принципів у цій справі

138.  Суд вважає, що поведінка першого заявника, зокрема його крики, непристойні жести та зневажливі коментарі, ігнорування розпорядження головуючого судді (див. пункт 58), явно порушувала порядок у залі судового засідання. Не можна було очікувати, що суд першої інстанції залишатиметься пасивним і дозволить таку поведінку.

139.  Суд також зазначає, що першому заявнику оголошували попередження щонайменше двадцять п’ять разів у зв’язку з його неналежною поведінкою під час провадження в суді першої інстанції. Його повністю та справедливо поінформували, що його поведінка була неправильною і недопустимою, та попередили про можливі наслідки. Крім того, перш ніж видалити першого заявника із зали судового засідання до закінчення судового розгляду, головуючий суддя двічі ухвалював рішення про його видалення до закінчення судового засідання. Попри всі ці заходи, поведінка першого заявника не змінилася. Отже, Суд не має сумнівів, що перший заявник, продовжуючи свою неналежну поведінку, відмовився від свого права бути присутнім під час судового розгляду (див. для порівняння рішення у справі «Ідалов проти Росії» (№ 2) (Idalov v. Russia (no. 2)), заява № 41858/08, пункт 150, від 13 грудня 2016 року).

140.  Важливо зазначити, що відмова першого заявника супроводжувалася мінімальними гарантіями, враховуючи, що його захисник брав участь у засіданнях і належним чином здійснював його захист.

141.  Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим не було порушено пункт 1 та підпункти «c» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.

(ii)  Стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту першого заявника (пункт 1 та підпункти «b» і «c» пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1)   Доводи сторін і коментарі Уряду третьої сторони

142.  Посилаючись на свій виклад подій (див. пункти 73, 75 і 76), перший заявник також стверджував, що йому не було надано належні можливості для підготовки свого захисту та ефективної участі у судовому розгляді у зв’язку з виснажливими умовами, які йому доводилося терпіти в дні проведення судових засідань, у тому числі відсутність харчування та достатнього сну. Він також стверджував, що тримання його у металевій клітці[13] або скляній кабіні[14] на певній відстані від столу його захисників унеможливило їхнє приватне спілкування. Крім того, перший заявник доводив, що не міг робити нотатки з огляду на постійне перебування у кайданках і відсутність столу у клітці чи кабіні у залі суду.

143.  Уряд в загальних формулюваннях заперечив проти доводів першого заявника. Крім того, він стверджував, що тримання його в металевій клітці або скляній кабіні під час судових засідань доведено не було.

144.  Уряд Вірменії погодився з доводами першого заявника та зауважив, що Уряд держави-відповідача не надав доказів для їхнього спростування.

(2)   Оцінка Суду

‒   Загальні принципи практики

145.  Обов’язок держави за підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо забезпечення права обвинуваченого на захист у кримінальній справі включає обов’язок організувати провадження у такий спосіб, щоб не перешкоджати його здатності зосередитися та застосовувати розумові здібності для захисту своєї позиції. У випадку тримання підсудних під вартою умови тримання під вартою, перевезення, харчування та інші подібні умови є важливими факторами, які мають розглядатися у зв’язку з цим (див., наприклад, рішення у справі «Развозжаєв проти Росії та України та Удальцов проти Росії» (Razvozzhayev v. Russia and Ukraine and Udaltsov v. Russia), заява № 75734/12 та 2 інші заяви, пункт 252, від 19 листопада 2019 року з подальшими посиланнями).

146.  Суд також встановив, що право обвинуваченого спілкуватися зі своїм захисником без ризику бути почутим третьою стороною є однією з основоположних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві, інакше правова допомога втратила б значну частину своєї ефективності. Крім того, тримання під вартою в залі судового засідання може вплинути на справедливість судового розгляду, гарантованого статтею 6 Конвенції; зокрема, воно може вплинути на здійснення обвинуваченим прав на ефективну участь у провадженні та на отримання практичної і ефективної правової допомоги (див., наприклад, рішення у справі «Ходорковський і Лебедєв проти Росії (№ 2)» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia (no. 2)), заяви № 42757/07 і № 51111/07, пункт 464, від 14 січня 2020 року з подальшими посиланнями на практику).

‒   Застосування зазначених принципів у цій справі

147.  Суд зазначає, що Уряд не спростував і не прокоментував твердження першого заявника, що перед кожним засіданням його будили близько 06 год 00 хв і йому доводилося чекати декілька годин у неналежних умовах (див. пункти 73, 78 і 79). За цих обставин Суд не може не приділити увагу версії подій першого заявника.

148.  Суд також зауважує, що довід Уряду про забезпечення першого заявника харчуванням у дні проведення засідань не підтверджений жодними доказами. Хоча Уряд зазначив, що перший заявник отримував сухий пайок щоразу, як відбував за межі слідчого ізолятора у судове засідання, він не надав копію витягу з відповідного журналу, який зберігався в Київському СІЗО (див. пункт 79), що підриває довіру до його твердження. Тому Суд виходитиме з припущення, що перший заявник не отримував харчування в дні проведення засідань.

149.  З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що, не вважаючи за необхідне аналізувати інтенсивність розкладу судових засідань чи обґрунтованість тривалості засідань, дуже ймовірно, що на першого заявника вплинула відсутність харчування та відпочинку.

150.  Крім того, Суд не приймає загально сформульований довід Уряду про відсутність підтвердження тримання першого заявника в металевій клітці чи скляній кабіні під час засідань (див. пункт 143), оскільки це була стандартна процедура в Україні (див., наприклад, рішення у справах «Луценко проти України (№ 2)» (Lutsenko v. Ukraine (no. 2)), заява № 29334/11, пункт 165, від 11 червня 2015 року та «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 132, від 04 липня 2019 року) і відсутні ознаки, які б свідчили на відхід від зазначеної процедури у цій справі. До того ж встановленим фактом було постійне перебування першого заявника у кайданках під час судових засідань (див. пункт 76)

151.  Крім того, Суд бере до уваги серйозні обмеження права першого заявника на спілкування з його захисником під час засідань. Так, як підтвердило Міністерство внутрішніх справ України, щоразу, як він бажав поспілкуватися зі своїм захисником у залі судового засідання, він мав звертатися з відповідним проханням до охоронця, який, у свою чергу, запитував дозвіл у головуючого судді. Лише тоді, і зазвичай під час перерв, він міг вільно поспілкуватися зі своїм захисником.

152.  Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що першому заявнику не були надані належні можливості для підготовки свого захисту, що суперечило вимогам справедливого судового розгляду та рівності сторін, і порушувало пункт 1 і підпункти «b» і «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

(iii) Відсутні свідки (пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1)   Доводи сторін і коментарі Уряду третьої сторони

153.  Перший заявник також скаржився, що багато свідків сторони обвинувачення не були допитані в залі суду. Він стверджував, що не зміг допитати свідків А.І., М.А. та А.А., і доводив, що їхні показання, надані під час досудового розслідування, були підроблені слідчим. У зв’язку з цим він вказав на подання його знайомими з наведеними іменами нотаріально завірених показань, що працівники міліції ніколи їх не допитували. Тому він вважав, що особи, зазначені як А.І., М.А. та А.А., були анонімними свідками, на яких незаконно посилалися під іменами його справжніх знайомих.

154.  Крім того, перший заявник також стверджував, що характер заходів безпеки, застосованих до свідків А.І., М.А. та А.А., і підстави для застосування цих заходів були незрозумілими. Він висловив сумніви щодо застосування таких заходів взагалі, оскільки особи, на яких посилалися за вказаними іменами, пояснили свою відсутність у судовому засіданні не заходами безпеки, а станом їхнього здоров’я та фінансовими труднощами. Перший заявник також поставив під сумнів справжність телеграм цих свідків до суду, з огляду на їхнє подібне формулювання та підозрілий збіг місця й часу їхньої відправки (див. пункт 62).

155.  Перший заявник зазначив, що хоча він навів усі зазначені аргументи в національних судах, їх розглянуто не було.

156.  Насамкінець, він доводив, що переважна більшість показань свідків проти нього були показаннями зі слів іншої особи. Єдиним винятком, на його думку, окрім показань другого заявника, були показання свідка М.А., який стверджував, що перший заявник особисто сказав йому, що він наказав вбити Ш.А.

157.  Уряд стверджував, що застосовані до свідків А.І., М.А. та А.А. заходи безпеки були поважною причиною для їхньої неявки у судове засідання. Уряд також доводив, що показання відповідних свідків не були єдиною чи вирішальною підставою для визнання першого заявника винним.

158.  Аргументи Уряду Вірменії були подібними до аргументів першого заявника.

(2)   Оцінка Суду

‒   Загальні принципи практики

159.  Принципи, які мають застосовуватися у випадках, коли свідки сторони обвинувачення не з’явилися у судове засідання, а надані ними під час досудового розслідування показання були визнані допустимими доказами, наведені та уточнені в рішенні у справі «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC], заяви № 26766/05 і № 22228/06, пункти 118 – 147, ЄСПЛ 2011) та в подальшому роз’яснені в рішенні у справі «Шачашвілі проти Німеччини» [ВП](Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункти 100 – 131, ЄСПЛ 2015). Застосування цих принципів у цілому передбачає відповідь на три питання: (i) чи були достатні підстави для неявки свідка та визнання допустимим доказом показань відсутнього свідка; (ii) чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження та чи були вони достатньо вагомими; і (iii) чи існували достатні врівноважуючи фактори, у тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з визнанням допустимим доказом неперевірених показань, а також забезпечити загальну справедливість судового розгляду. В останньому контексті Суд встановив, що можливість допитати на стадії слідства свідка сторони обвинувачення, який згодом не з’явився у судові засідання, є важливою процесуальною гарантією, яка може компенсувати недоліки, з якими стикається сторона захисту у зв’язку з відсутністю такого свідка під час судового розгляду (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 130).

‒   Застосування зазначених принципів у цій справі

160.  Насамперед Суд зазначає, що незрозуміло, чи свідки, на яких посилалися як на А.І., М.А. та А.А., дійсно були анонімними свідками, як доводив перший заявник, оскільки це були справжні імена його знайомих (див. пункт 62). Хоча під час провадження на національному рівні зазначалося про застосування до цих осіб заходів безпеки, характер таких заходів не вказувався. Також не було зазначено, що надання анонімності чи конфіденційності було частиною цих заходів.

161.  Завдання суду першої інстанції полягало у з’ясуванні цього питання та перевірці, якщо це було доречно, існування вагомих підстав для виправдання захисту особи свідків (див. для порівняння згадане рішення у справі «Бошкоскі проти Північної Македонії» (Boshkoski v. North Macedonia), пункти 41 – 44). Однак така оцінка не проводилася. Якщо підставою для неявки свідків у судове засідання прокурор назвав застосування певних незазначених заходів безпеки, то самі свідки в своїх телеграмах до суду навіть не згадали про заходи безпеки, а загалом послалися на поганий стан їхнього здоров’я та фінансові труднощі (див. пункт 62). З огляду на нечіткість цих пояснень та їхню непослідовність, Суд не вважає, що існувала вагома причина не проводити допит свідків А.І., М.А. та А.А. у суді першої інстанції.

162.  Крім того, Суд зазначає, що показання двох із цих свідків, А.І. та А.А., обмежувалися твердженням про наявність конфлікту між першим заявником і Ш.А. Іншими словами, ці докази не були єдиною або вирішальною підставою для визнання першого заявника винним. Також не можна вважати, що вони були достатньо вагомими. Ситуація відрізнялася стосовно показань M.A., який, як правильно зазначив перший заявник, був єдиним свідком, який стверджував, що перший заявник прямо зізнався йому в організації вбивства Ш.А. (див. пункт 62). Хоча ці показання могли не бути єдиним або вирішальним доказом для визнання першого заявника винним, Суд вважає, що вони були вагомими і визнання їх допустимим доказом могло значною мірою створити перешкоди для сторони захисту. З огляду на це Суд продовжить розгляд питання наявності достатніх врівноважуючих факторів (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 116).

163.  Суд зазначає, що перший заявник не отримав відповіді на жоден зі своїх конкретних і відповідних аргументів: стосовно особи свідка M.A., справжності його показань як свідка, наданих під час досудового розслідування, застосування до нього яких-небудь заходів безпеки, їхній характер і обґрунтування, а також справжність телеграми, як стверджувалося, надісланої цим свідком до суду. За таких обставин Суд не може не дійти висновку про відсутність достатніх врівноважуючих факторів, які б дозволили справедливо та належно оцінити достовірність неперевірених показань у справі першого заявника.

164.  Отже, було порушено пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.

2.    Інші скарги

165.  Перший заявник висунув такі додаткові скарги за пунктом 1 і підпунктами «a», «b», «c» пункту 3 статті 6 Конвенції. Він стверджував, що головуючий суддя районного суду діяв в інтересах родини Ш.А. і тому не міг вважатися безстороннім. Крім того, перший заявник скаржився, що обґрунтування судових рішень у його справі було явно недостатнім, оскільки багато вагомих аргументів сторони захисту були проігноровані. До того ж він скаржився, що визнання його винним судами на підставі викривальних показань другого заявника та Р.Н., які, як стверджувалося, були отримані під тиском, було одним з факторів, які призвели до несправедливого судового розгляду його справи. Він також скаржився, що не мав своєчасного та повного доступу до всіх матеріалів справи, а певні документи не були перекладені російською мовою. Крім того, перший заявник скаржився на періодичні відмови у задоволенні його клопотань про побачення з деякими захисниками та на відсторонення двох захисників від провадження у зв’язку з їхньою стверджуваною неналежною поведінкою. Насамкінець, він скаржився, що не всі свідки сторони захисту були викликані.

166.  З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за статтею 6 Конвенції (див. пункти 127, 141, 152 і 164) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені першим заявником у його заяві, й немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див. для порівняння рішення у справах «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014 та «Мороз проти України» (Moroz v. Ukraine), заява № 5187/07, пункти 110 і 111, від 02 березня 2017 року).

B.   Скарги другого заявника

1.    Обмеження права на правову допомогу, визнання допустимим доказом показань свідка, як стверджувалося, отриманих під примусом, і стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту

167.  Другий заявник скаржився за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на обмеження його права на правову допомогу декілька разів. Він також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання допустимим доказом викривальних показань Р.Н., які, як стверджувалося, були отримані під тиском. Крім того, він висунув скаргу на ненадання можливостей для підготовки свого захисту в дні проведення засідань, подібну до скарги першого заявника (див. пункт 142).

(a)  Прийнятність

168.  Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

(b)  Суть

(i)   Стверджувані обмеження права на правову допомогу (пункт 1 і підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції)

(1)   Доводи сторін

169.  Другий заявник скаржився на відсутність доступу до захисника на початку розслідування, хоча його підозрювали у вчиненні кримінальних правопорушень, які каралися довічним позбавленням волі, а тому вимагали обов’язкової участі захисника згідно з національним законодавством. Він також доводив, що призначення слідчим захисника О.В., яке відбулося з дводенною затримкою, було виключно формальним. Він зазначив, що не мав жодних приватних побачень з цим захисником і ніколи не отримував від нього належної правової допомоги.

170.  Другий заявник також доводив, що його клопотання про представництво його інтересів захисником Л.Б., вибраним на власний розсуд, свавільно залишалося без задоволення в період з 12 жовтня 2009 року до 24 лютого 2010 року.

171.  Крім того, він стверджував, що слідчий неодноразово відвідував його в ізоляторах тимчасового тримання та слідчих ізоляторах і проводив численні допити без документування та за відсутності захисника другого заявника.

172.  Уряд доводив, що другому заявнику було призначено захисника протягом сорока восьми годин після його затримання, і така затримка не була надмірною. Він звернув увагу Суду на той факт, що другий заявник не надавав жодних показань, поки йому не надавалася правова допомога. Тому Уряд стверджував, що відсутність захисника на самому початку розслідування жодним чином не порушила його право на захист.

173.  Уряд також доводив, що другий заявник ніколи не висловлював незадоволення стосовно його представництва призначеним йому прокурором захисником О.В., і не відмовлявся від послуг останнього аж протягом чотирнадцяти місяців.

174.  Стосовно скарги другого заявника на відмову допустити до провадження Л.Б. як його захисника Уряд стверджував, що слідчий належним чином обґрунтував це рішення необхідністю допитати її як свідка. Такий допит не відбувся, оскільки вона ігнорувала виклики слідчого. У будь-якому випадку Уряд доводив, що другий заявник міг залучити інших численних захисників, вибраних на власний розсуд.

175.  Щодо скарги другого заявника на численні допити за відсутності його захисника або складення яких-небудь процесуальних документів Уряд доводив, що «жодна інформація зі стверджуваних допитів... [не була] використана під час [цього] кримінального провадження чи судових засідань». Згідно з твердженнями Уряду єдиними двома винятками були допит другого заявника як свідка 12 квітня та 29 липня 2011 року (див. пункти 43 і 44).

(2)   Оцінка Суду

176.  Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC], заява № 71409/10, пункти 119 – 150, від 09 листопада 2018 року).

177.  Суд зазначає, що другий заявник висунув декілька тверджень про обмеження його права на захист. Усталений принцип практики Суду полягає у тому, що відповідність вимогам справедливого судового розгляду має розглядатися у кожній справі з огляду на хід провадження в цілому, а не на підставі окремого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного випадку (там само, пункти 121 і 122). Тому Суд проаналізує кожне з тверджень другого заявника окремо, а потім перейде до оцінки їхнього впливу на загальну справедливість кримінального провадження щодо нього (див., наприклад, рішення у справі «Жердєв проти України» (перегляд) (Zherdev v. Ukraine) (revision), заява № 34015/07, пункт 157, від 25 січня 2018 року).

‒   Відсутність доступу до захисника на початковому етапі розслідування

178.  Не оскаржувалося, що під час затримання другого заявника у ніч з 03 на 04 жовтня 2009 року він вважався підозрюваним у вчиненні стрілянини. Отже, до нього були застосовні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції, у тому числі право на доступ до захисника. Суд також зазначає, що національне законодавство передбачало обов’язкову участь захисника щодо осіб, яким потенційно загрожувало покарання у виді довічного позбавлення волі, таких як другий заявник, якого підозрювали у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин. Крім того, другий заявник прямо висловив бажання мати захисника після затримання, але не отримав жодної відповіді на своє клопотання (див. пункт 25). До 06 жовтня 2009 року захисник йому не призначався. У своїй постанові щодо цього слідчий послався на зазначене положення національного законодавства про обов’язкову участь захисника, без пояснення, чому воно не було застосовано раніше (див. пункт 27). З цього випливає, що було обмежено доступ другого заявника до захисника, і це не було виправдано жодними вагомими підставами.

179.  Суд вважає, що відповідне обмеження справді вплинуло на загальну справедливість судового розгляду, оскільки протягом перших двох днів, коли другому заявнику не надавалася правова допомога, працівники міліції зібрали та долучили до матеріалів справи значну кількість доказів, зрештою використаних проти нього (див. пункти 21 – 23 та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 136, від 12 травня 2017 року).

‒   Стверджуване порушення права другого заявника використовувати правову допомогу захисника, вибраного на власний розсуд

180.  Перше питання, яке потребує відповіді, полягає в тому, чи існували відповідні та достатні підстави для відмови або перешкоджання бажанню другого заявника призначити своїм захисником Л.Б. Якщо таких підстав не існувало, Суд враховуватиме інші різні фактори, пов’язані із загальною справедливістю кримінального провадження (див. рішення у справі «Дворський проти Хорватії» [ВП] (Dvorski v. Croatia) [GC], заява № 25703/11, пункти 81 і 82, ЄСПЛ 2015).

181.  Суд зазначає, що 13 жовтня 2009 року слідчий відмовився допускати Л.Б., захисника, найнятого родичами другого заявника, як його законного представника, до провадження, оскільки вона мала бути допитана як свідок у відповідному кримінальному провадженні (див. пункт 30). Такий допит ніколи не проводився. У жодному матеріалі справи не згадувалося, а також не вбачалося з обставин справи, як Л.Б. могла бути пов’язана зі злочинами, які розслідувалися. Уряд не надав Суду копій викликів або будь-яких інших доказів, що слідчий справді вживав заходів для допиту її як свідка. Уряд також не пояснив, чому через три місяці, 24 лютого 2010 року, слідчий змінив думку і дозволив їй представляти другого заявника (див. пункт 39).

182.  З цього випливає, що відповідне обмеження не було обґрунтовано жодними відповідними і достатніми підставами. Однак його вплив на загальну справедливість провадження був обмежений, оскільки з 06 жовтня 2009 року другого заявника вже представляв захисник О.В. Суд враховує той факт, що другому заявнику було відомо про призначення О.В. його захисником, і на той момент він не скаржився на якість наданих цим захисником послуг та не вимагав його заміни (див. пункти 27 і 40 та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Еліф Назан Шекер проти Туреччини» (Elif Nazan Şeker v. Turkey), заява № 41954/10, пункт 55, від 08 березня 2022 року).

‒   Стверджувані незадокументовані допити другого заявника за відсутності його захисника

183.  Суд бере до уваги задокументовані докази, які підтверджують, що слідчий відвідував другого заявника під час тримання його під вартою за відсутності захисника останнього щонайменше двадцять разів у період з листопада 2009 року до квітня 2011 року (див. пункт 41). Уряд не заперечив проти цього факту і не надав жодних процесуальних документів стосовно слідчих дій, проведених під час цих побачень. Суд також зауважує, що Уряд не посилався на жодну відмову другого заявника від свого права на захист під час цих побачень. Єдиним аргументом Уряду було те, що жодна інформація з допитів не була використана під час провадження (див. пункт 175).

184.  Суд нагадує свою усталену практику, згідно з якою будь-яку розмову між затриманим, підозрюваним у вчиненні злочину, та працівниками міліції слід розглядати як офіційний контакт, і він не може характеризуватися як неофіційний допит чи неофіційна бесіда (див. рішення у справах «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пункт 87, від 20 вересня 2012 року та «Айєтулла Ай проти Туреччини» (Ayetullah Ay v. Turkey), заяви № 29084/07 і № 1191/08, пункт 137, від 27 жовтня 2020 року). Натомість посилання на неофіційну практику викликає занепокоєння щодо дотримання права заявника на захист і права не свідчити проти себе (див. рішення у справі «Мартін проти Естонії» (Martin v. Estonia), заява № 35985/09, пункт 90, від 30 травня 2013 року).

185.  Суд вважає, що кожен випадок незадокументованого спілкування слідчого з другим заявником за відсутності захисника останнього становив неправомірне обмеження права другого заявника на правову допомогу. Варто також вказати на велику кількість таких випадків. На думку Суду, вони мали певний вплив на загальну справедливість провадження.

‒   Висновок

186.  Наведених міркувань у сукупності достатньо для висновку Суду, що у цій справі право другого заявника на правову допомогу дотримано не було.

187.  Отже, було порушено пункт 1 і підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

(ii) Визнання допустимим доказом показань свідка, як стверджувалося, отриманих під примусом (пункт 1 стаття 6 Конвенції)

(1)   Доводи сторін

188.  Другий заявник доводив, що визнання його винним вирішальною мірою ґрунтувалося на показаннях Р.Н., отриманих під тиском. У зв’язку з цим він посилався на її стверджуване незадокументоване затримання та жорстоке поводження працівників міліції у жовтні 2009 року (див. пункт 19). Крім того, другий заявник стверджував, що слідчий чинив тиск на Р.Н. під час судового розгляду.

189.  Уряд стверджував, що суд першої інстанції ретельно проаналізував достовірність і доказову силу показань Р.Н. та врахував «обставини засідань 22 лютого, 14 березня і 21 березня 2012 року». Він зауважив, що районний суд належним чином встановив на підставі висновків розслідування та відеозаписів за участю Р.Н. у різних слідчих діях, що вона не була піддана фізичному чи психологічному тиску. Стосовно стверджуваного тиску на Р.Н. слідчим під час судового розгляду Уряд доводив, що оскільки вона була громадянкою Російської Федерації, після її виїзду до Росії, органи досудового розслідування України не мали можливості чинити на неї тиск.

(2)   Оцінка Суду

‒   Загальні принципи практики

190.  Питання за пунктом 1 статті 6 Конвенції виникає, коли будь-які показання, отримані з порушенням статті 3 Конвенції, використовуються як докази проти обвинуваченого в кримінальному провадженні, оскільки будь-яке твердження, отримане з порушенням статті 3 Конвенції, за своєю суттю є недостовірним. Це стосується навіть випадків, коли визнання таких доказів допустимими не мало вирішального значення для ухвалення вироку. Крім того, навіть за відсутності скарги за статтею 3 Конвенції, Суду не заборонено розглядати твердження про жорстоке поводження для цілей ухвалення рішення щодо дотримання гарантій статті 6 Конвенції. Хоча зазначені принципи спочатку були встановлені у справах насамперед щодо ситуацій, пов’язаних із зізнавальними показаннями обвинувачених, Суд встановив, що ті самі принципи зазвичай застосовуються до будь-яких показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, у тому числі наданих не лише самими обвинуваченими, але й свідками, чиї показання використовуються як викривальні показання (див. рішення у справі «Хусейн та інші проти Азербайджану» (Huseyn and Others v. Azerbaijan), заява № 35485/05 та 3 інші заяви, пункт 202, від 26 липня 2011 року з подальшими посиланнями на практику).

191.  Суд також встановив, що коли національні судові органи влади розглядають декілька суперечливих версій істини, викладених однією особою, надання зрештою переваги показанням, наданим під час досудового розслідування, а не показаннями, наданими під час публічного судового засідання, само собою не порушує питання щодо загальної справедливості провадження, якщо така перевага була обґрунтованою, а самі показання були надані за власним бажанням (див., наприклад, рішення у справі «Шекерія проти Хорватії» (Šekerija v. Croatia), заява № 3021/14, пункт 122, від 05 листопада 2020 року з наведеними у ньому посиланнями на практику).

‒   Застосування зазначених принципів у цій справі

192.  Суд зазначає, що свідок Р.Н. багато разів змінювала свої показання як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду (див. пункти 48, 50 і 51, 54, 60 і 69). Хоча в її первинних показаннях від 04 жовтня 2009 року не вказувалося про причетність другого заявника до стрілянини; пізніше того ж дня вона надала показання, в яких його викривала. Вона підтвердила та доповнила їх подальшими відомостями, зокрема 06 жовтня 2009 року (див. пункти 24 і 26). Під час судового розгляду Р.Н. відмовилася від цих показань, стверджуючи, що вони були отримані внаслідок жорстокого поводження (див. пункт 48). Однак декілька разів після цього вона знову змінювала свою позицію і доводила, що у зв’язку з чиненням другим заявником тиску на неї вона відмовилася від своїх викривальних показань (див. пункти 50 і 54). Але ця позиція не була остаточною: зрештою Р.Н. стверджувала, що саме слідчий, чинячи на неї тиск, змусив її надати показання, в яких вона викривала другого заявника (див. пункти 54, 60 і 69). Варто зазначити, що в обох випадках, коли Р.Н. давала показання, в яких вона або викривала або виправдовувала другого заявника, вона постійно стверджувала, що після її затримання 04 жовтня 2009 року вона була піддана жорстокому поводженню у відділі міліції протягом декількох тижнів. Розслідування цього твердження, вочевидь, обмежилося допитом слідчого, який заперечив застосування примусу до Р.Н. (див. пункт 20).

193.  Тоді як Р.Н. не є заявником у Суді і неможливо встановити, чи зазнавала вона жорстокого поводження усупереч статті 3 Конвенції, не оскаржується, що вона перебувала під повним контролем працівників міліції протягом декількох тижнів без жодних гарантій проти зловживань, а її послідовне твердження про жорстоке поводження не призвело до проведення належного розслідування.

194.  Суд також зауважує, що не проводилося розслідування тверджень Р.Н. про тиск слідчого під час розгляду суперечливих версій подій, наданих нею у судах. Стосовно її періодичних тверджень про тиск другого заявника, то це питання було розслідувано, і єдиним відомим результатом був висновок про відсутність доказів, що другий заявник телефонував Р.Н. із СІЗО (див. пункт 56).

195.  Суд зазначає, що національні суди надали перевагу показанням Р.Н., в яких вона викривала другого заявника, попри те, що її остаточна версія подій була на його користь (див. пункти 60, 61, 69 і 70). Жодного обґрунтування для такої переваги наведено не було. Також не було встановлено, що ця версія подій, якій надали перевагу суди, була висловлена Р.Н. добровільно.

196.  Хоча показання Р.Н. не були єдиною чи вирішальною підставою для визнання другого заявника винним(див. пункти 7, 8, 22, 23, 29 і 59), вони справді були достатньо вагомими. Отже, спосіб, в який розглядалися постійні зміни в її показаннях, міг підірвати загальну справедливість судового розгляду.

197.  Отже, у зв’язку з цим було порушено права другого заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

(iii) Стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту (пункт 1 та підпункти «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції)

198.  Аргументи другого заявника були подібні до аргументів першого заявника (див. пункт 142).

199.  Уряд стверджував, що не було порушено права другого заявника за пунктом 1 і підпунктами «b» і «c» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з наданими йому можливостями для підготовки захисту.

200.  Суд вважає, що його висновки стосовно прийнятності та суті подібної скарги першого заявника (див. пункти 147 – 152) також застосовуються до скарги другого заявника. Отже, він визнає цю скаргу прийнятною та вважає, що також було порушено пункт 1 та підпункти «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо другого заявника.

2.    Інші скарги

201.  Другий заявник додатково скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на неналежне обґрунтування вироку у його справі і на небезсторонність суду першої інстанції. Він також скаржився за пунктом 1 і підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції, що він не мав достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи, що не всі матеріали справи були перекладені російською мовою, що його захисникам не було надано своєчасний доступ до всіх відеозаписів і захисники, які почали представляти його на стадії судового розгляду, не мали достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи. Крім того, другий заявник скаржився за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, що він не міг допитати низку свідків сторони обвинувачення під час судового розгляду, що Р.Н. була допитана судом першої інстанції за його відсутності, і під час допиту в залі судового засідання свідок С.М. належним чином не відповів на всі запитання, поставлені стороною захисту.

202.  З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 6 Конвенції (див. пункти 187, 197 і 200) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені другим заявником у його заяві, й немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див. для порівняння згадані рішення у справах «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania), пункт 156 та «Мороз проти України» (Moroz v. Ukraine), пункти 110 і 111).

VI.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

1.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.   Шкода

204.  Заявники вимагали такі суми в якості відшкодування моральної шкоди: перший заявник 11 000 000 євро, а другий заявник 50 000 євро.

205.  Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.

206.  Суд зазначає, що він встановив порушення статті 3 Конвенції стосовно другого заявника (див. пункти 107 і 116). Він вважає, що за обставин цієї справи страждання і розчарування другого заявника не можна компенсувати самим лише встановленням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує другому заявнику 2 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

207.  Суд також встановив порушення статті 6 Конвенції щодо обох заявників (див. пункти 127, 141, 152, 164, 187, 197 і 200). Суд зауважує, що законодавство України передбачає право клопотати про відновлення кримінального провадження на національному рівні, що, в принципі, є найбільш прийнятною формою відшкодування у таких справах (див. згадане рішення у справі «Развозжаєв проти Росії та України та Удальцов проти Росії» (Razvozzhayev v. Russia and Ukraine and Udaltsov v. Russia), пункт 324 та рішення у справі «Черніка проти України» (Chernika v. Ukraine), заява № 53791/11, пункт 82, від 12 березня 2020 року). Тому за обставин цієї справи Суд вважає, що встановлення порушення само собою становить достатню справедливу сатисфакціюбудь-якої моральної шкоди, завданої першому заявнику.

B.   Судові та інші витрати

208.  Перший заявник також вимагав 34 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і у Суді. Він надав документи[15], які свідчать, що він сплатив такі суми: 260 000 українських гривень (далі – грн)[16] пані Сапожніковій і 1 200 000 вірменських драмів[17] пану Газаряну за правову допомогу, надану під час провадження у Суді, та 578 000[18] грн захисникам, які представляли його під час провадження на національному рівні.

209.  Другий заявник вимагав 17 100 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок пана Тарахкала. На підтвердження своєї вимоги він подав договір про надання правової допомоги, укладений між ним і паном Тарахкалом 03 березня 2014 року, в якому вказувалася погодинна ставка у розмірі 150 євро. Згідно з договором виплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбург і в межах суми, присудженої Судом в якості компенсації судових та інших витрат. Заявник також подав акт виконаних робіт від 18 вересня 2021 року за вказаним договором. У ньому зазначено, що пан Тарахкало працював над справою 114 годин (17 100 євро).

210.  Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих щодо обох заявників і як надмірних щодо першого заявника.

211.  Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити такі суми, які охоплюють витрати за всіма аспектами: 5 000 євро першому заявнику та 7 000 євро другому заявнику.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.    Вирішує об’єднати заяви;

2.    Оголошує прийнятними такі скарги: скарги другого заявника за статтею 3 Конвенції на стверджуване жорстоке поводження у відділі міліції та ефективність розслідування на національному рівні, а також на стверджувані неналежні умови тримання його під вартою у Київському СІЗО; скарги обох заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції на закритий судовий розгляд їхньої справи та за пунктом 1 та підпунктами «b» і «с» пункту 3 статтею 6 Конвенції на стверджуване ненадання належних можливостей для підготовки захисту; скарги першого заявника за пунктом 1 та підпунктами «с» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції на його видалення районним судом із зали судового засідання і за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції на неможливість допитати певних свідків сторони обвинувачення; та скарги другого заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання допустимим доказом показань свідка, як стверджувалося, отриманих під примусом, й за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на декілька стверджуваних обмежень його права на правову допомогу;

3.    Постановляє, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції стосовно другого заявника у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням з ним у відділі міліції;

4.    Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції стосовно другого заявника у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування на національному рівні його твердження про жорстоке поводження працівників міліції;

5.    Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції стосовно другого заявника у зв’язку з неналежними умовами тримання його під вартою у Київському СІЗО;

6.    Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно обох заявників у зв’язку з проведенням закритого судового розгляду їхньої справи;

7.    Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункти «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно обох заявників у зв’язку з ненаданням належних можливостей для підготовки захисту;

8.    Постановляє, що не було порушено пункт 1 та підпункти «с» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно першого заявника у зв’язку з його видаленням районним судом із зали судового засідання;

9.    Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно першого заявника у зв’язку з відсутністю у нього можливості допитати свідків сторони обвинувачення;

10. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно другого заявника у зв’язку з порушенням його права на правову допомогу;

11. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно другого заявника у зв’язку з визнанням допустимим доказом показань свідка, як стверджувалося, отриманих під примусом;

12. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті інших скарг заявників;

13. Постановляє, що встановлення порушення само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав перший заявник;

14. Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 2 500 євро (дві тисячі п’ятсот) євро другому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 5 000 (п’ять тисяч) євро першому заявнику та 7 000 (сім тисяч) євро другому заявнику (остання сума має бути сплачена на банківський рахунок його захисника, пана Тарахкала) та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

15. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 жовтня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Віктор Соловейчік
(Victor Soloveytchik)
Секретар

Сіофра О’Лірі

(Síofra O’Leary)
Голова

ДОДАТОК

Перелік скорочень[19]

[1] Пані О. Сапожнікова припинила представляти першого заявника після завершення обміну всіма зауваженнями між сторонами. На той момент перший заявник призначив пані Л. Айрапетян, юриста, яка практикує у м. Єреван, його другим представником.

[2] Узагальнення фактів містить численні посилання на скорочення імен. У додатку наведено покажчик скорочень для спрощення їхнього розуміння.

[3] Двоє охоронців вважалися працівниками міліції.

[4] Вона впізнала його на фотографії як людину, з якою другий заявник зустрічався в м. Москва у липні 2009 року.

[5] Вбачається, що через деякий час другий заявник змінив свої показання та доводив, що вони розглядали можливість викрадення сина Ш.А. (див. пункт 43).

[6] У лютому 2011 року другий заявник змінив її на іншого захисника.

[7] А саме увечері 04 жовтня 2009 року.

[8] У вироку зазначені їхні повні імена та прізвища.

[9] Перший заявник стверджував, зокрема, що у 2008 році К. звернувся до міліції зі скаргою на серйозне жорстоке поводження сім’ї Ш.А., результати кримінального розслідування у цій справі залишилися незрозумілими, а другий заявник відбував покарання у Сполученому Королівстві у тій же установі, що й брат К.

[10] Заявники підтвердили ці показання фотографіями та відеозаписами.

[11] А саме: 06, 08, 13, 14, 15, 20, 21 та 22 червня 2012 року; 18, 19 та 20 липня 2012 року; 13, 14, 19, 20, 26, 27 та 28 вересня 2012 року; 10 та 11 жовтня 2012 року, а також щодня з 17 до 19 жовтня 2012 року та з 22 до 26 жовтня 2012 року.

[12] У проміжні періоди він тримався під вартою: з 03 травня 2010 року до 30 квітня 2011 року – у Житомирському СІЗО, а з 19 червня до 26 жовтня 2013 року – в Криворізькому СІЗО.

[13] У суді першої інстанції.

[14] У судах вищих інстанцій.

[15] Договори про надання правової допомоги та акти виконаних робіт.

[16] Еквівалент приблизно 8 300 євро на той момент.

[17] Еквівалент приблизно 2 100 євро на той момент.

[18] Еквівалент приблизно 18 500 євро на той момент.

[19] В алфавітному порядку.

[i] Виправлено 16 грудня 2022 року: слова «злочин» та «інкримінований» були у множині.

[ii] Примітку виправлено 16 грудня 2022 року: текст був «квітні».

[iii] Виправлено 16 грудня 2022 року: слово «першого» було змінено на «другого».